Дзвінок, Путін знімає слухавку.
– Гальо, пане президенте, ту Місько зі Станіславова. Телефоную, жеби вам вповісти, же ми ту вам офіційно війну декляруємо.
– Харашо Міша, ето действительно важная новость. А большая у вас армия?
– Ну, зара… Я, Влодко, сусід Стефко і всі, шо ту в преферанс грали. То нас разом вісім.
– Должен сказать тебе, Миша, что у меня в армие 100 тисяч людей, каторие только ждут маево приказа.
– Холєра, я зара вам віддзвоню.
За якийсь час…
– Гальо, прошу пана президента, стан війни не скасовано. До нас приєдналося ше штири хлопаки з сусідньої кнайпи.
– Должен сказать тебе, Миша, что со времени нашего последнего разгавора я увеличил армию до 200 тисяч человек.
– Най го холєра вхопе! Я ще зателефоную.
За якийсь час…
– Слава Йсу, пане Путін! Я сі тєжко вибачєю, але мусимо ся вицофати з тої войни.
– Неужели? Очень жаль. А почему это вы вдруг передумали?
– Ну, ми ту посиділи за пару гальбами пива, так си між собов порадили, і вздріли, же аж ніяк не зможемо нагодувати 200 тисяч в’язнів.
