Анекдот - це жанр усного короткого гумористичного оповідання. Найчастіше анекдоту властиве несподіване смислове розв'язання в самому кінці, яке і породжує сміх. Він може бути грою слів чи асоціації, що вимагають додаткових знань: соціальних, літературних, історичних, географічних і т. д. Тематика анекдотів охоплює практично всі сфери людської діяльності. У ролі алгоритму форми виступає пародичне використання, імітація історичних переказів, легенд, натуральних нарисів і т. п. У ході імпровізованих семіотичних перетворень народжується текст, який, викликаючи катарсис, приносить естетичне задоволення. Простіше кажучи, анекдот - це несвідомо проступаюча дитяча мовна творчість.
Походження та еволюція анекдоту
Слово «анекдот» (ἀνέκδοτα) давньогрецького походження спочатку означало «невидане, неопубліковане». У XIX столітті в Росії це слово часто вживали в повсякденній мові, але «анекдотами» називали цікаві випадки, які сталися з самим оповідачем або з кимось іншим. Словом «анекдот» у значенні «неопублікований» у візантійському лексиконі Суди X століття названо не призначений для друку твір Прокопія Кесарійського.
Уперше терміном «А.» скористався у своїй «Таємній історії» візант. історик 6 ст. Прокопій Кесарійський, назвавши А. вміщені до книги оповіді (до вид. книги ці оповіді поширювалися усно, на противагу офіц. хронікам). Події з життя відомих людей, що не знайшли відображення в документах, бо знеславлювали особу або мали скандал. характер, стали джерелом створення перших А. Уже тоді А. користувався популярністю, і були складені перші збірки, які швидко розповсюджувалися.
У 1623 році це твір Прокопія опублікував Нікколо Аллемани на латині і грецькою мовами з цензурними купюрами у Франції за списком, виявленим у Ватиканській бібліотеці. На латині публікація називалася «Таємна історія» (historia arcana), грецький варіант зберіг назву «Анекдотів» (τὸ ἀνέκδοτоν), яке потрапило в енциклопедію Дідро в значенні літературного жанру, історії таємних справ.
Публікація 1623 року підхлестнула інтерес до підцензурної частини анекдотів Прокопія, зокрема з боку П'єра Дюпюї і його протеже і помічника, Антуана де Варийаса, який випустив в 1684 році твір «Флорентійські анекдоти, або таємна історія дому Медичі», де визначив анекдот як особливий історичний жанр, в якому через деталі розкривається глибинна суть подій і особистостей, інакше - як таємну механіку історії.
Вольтер в роботі «Століття Людовика XIV» формулює анекдот як історичну деталь, не включену у велику історичну розповідь.
Анекдот в українській літературі
В українській літературі увагу до анекдоту можна простежити в текстах інтермедій до шкільних драм 17-18 ст., творчості мандрівних дяків, «Енеїді» І. Котляревського. У межах фольклорних експедицій анекдоти активно збирали І. Рудченко, Я. Новицький, П. Мартинович, П. Чубинський, В. Гнатюк, Д. Яворницький, А. Кримський, І. Франко та ін. Жанрового визначення анекдоту вперше надав Г. Квітка-Основ’яненко у публікації «Малоросійські анекдоти» («Малороссийские анекдоты»; 1822). Окремим виданням вийшла «Маленька книжка малоросійських анекдотів» (1859) Б. Грінченка та книжка «Веселий оповідач» (1888), яка кілька разів доповнювалася та перевидавалася. Однією з найповніших збірок анекдотів вважають «Галицько-руські анекдоти» (1899) за редакцією В. Гнатюка.
Різновиди анекдотів
Форма сучасних анекдотів може бути будь-якою - віршована, маленькі розповіді, всього одна фраза-афоризм.
Особливе місце займають анекдоти про національності. У них висміюються існуючі в масовій свідомості стереотипи національного характеру представників окремих народів. У різних регіонах світу в майже аналогічні анекдоти підставляють різні нації, що ближче оповідачеві.
Політичні анекдоти, як правило, недовговічні і смішні тільки в певних історичних умовах. Зазвичай політичні анекдоти дуже розвинені в тоталітарних країнах, коли закриті легальні можливості критики уряду. В СРСР розквіт політичних анекдотів припав на часи правління Брежнєва, коли доноси на анекдот вже не приймали, але відкрито критикувати владу ще було не можна.
Анекдоти радянського часу служили порятунком від задушливої атмосфери в країні. Але автори цих жартів, звичайно, себе не афішували. Тим не менш, самим нешкідливим жартам вдавалося прослизати через цензуру. І тут, безумовно, треба віддати належне відділу гумору «Клуб 12 стільців» «Літературної газети», що з'явився в 1967 році і залучив в свої автори всіх найталановитіших літераторів-гумористів цього часу. Рубрика «Фрази» постійно поповнювалася веселими висловлюваннями. В цій же області працював і журнал «Крокодил». Багато жартів регулярно переказувалися любителями, втрачаючи авторство, і таким чином починали власне життя фольклорних анекдотів.
| Тип анекдоту | Характерні риси | Приклад |
|---|---|---|
| Про національності | Висміювання стереотипів | - Чому українці такі веселі?- Бо в них сало є! |
| Політичні | Критика влади | - Що буде, якщо в пустелі знайти три українці?- Чотири партії. |
| Побутові | Жарти про повсякденне життя | Дзвонить жінка до сексопатолога:- Доктор, мій чоловік мене не хоче!- Скільки вам років?- Та мені вже скоро на пенсію...- А чоловікові?- А чоловікові все одно! |
Етика та культура анекдотів
Анекдоти можуть оживити неофіційне спілкування. Дурний тон - розповідати багато анекдотів за один раз в одній і тій же компанії, хизуючись знанням тих з них, які не знають співрозмовники. Ще гірше розповідати той же анекдот в тому ж суспільстві через певний час, забувши, що розповідав його вже даній особі, а також розповідати анекдот, який він вже знає (це створює для співрозмовника ніяковість).
Анекдот як об'єкт переслідувань
У деяких тоталітарних державах, зокрема таких, як Радянський Союз, переказ баєк і анекдотів політичного (іноді - сексуального) характеру загрожував кримінальним покаранням не тільки оповідачеві, але і адекватно реагували слухачам. Більшість оповідачів анекдотів в СРСР засуджувалося за статтею 58.10 КК РРФСР - «Антирадянська агітація і пропаганда».
Наказание по данной статье предусматривало от 6 месяцев до 10 лет исправительно-трудовых работ, а в военное время применялась смертная казнь. Всего в период с 1937 по 1953 год по данной статье было осуждено порядка 900 тысяч человек (однако не все они были осуждены за пересказ анекдотов).