Станом на 2004 рік, за межами України мешкає від 10 до 15 мільйонів українців. Українська діаспора, розсіяна по всьому світові, являє собою могутній етнічний кущ, котрий живиться культурою материнського регіону України.
Назву «діаспора» (з грецької - розпорошення, розсіяння) запозичено від євреїв, які так називали здавна всіх євреїв поза Палестиною. Термін "діаспора" в нашій державі часом трактується неоднозначно. В одних випадках під ним розуміють усіх без винятку українців, розсіяних по всьому світові; в інших - лише дисперсні (розпорошені) їх частини, що не становлять якоїсь спільноти; нарешті, діаспорою вважають усіх українців поза Україною, за винятком тих, котрі проживають у сусідніх державах на споконвічній етнічній території. Неоднозначне тлумачення поняття "діаспора" призводить до розмаїття його визначень. На Заході, наприклад, найчастіше вдаються до поєднання етноніма та політоніма ("українські канадці") або етноніма і громадянства ("українець Канади", "українець США"), а при визначенні діаспорної групи - до термінів "українська етнічна група", "українська імміграція", "канадські вихідці з України" тощо.
За своєю структурою діаспора виступає у двох основних формах: дисперсій - невеликих вкраплень в іноетнічному масиві; компактних утворень - суцільних етнічних районів. В історії української еміграції простежуються два основних напрямки, кожен з яких має кілька хвиль.
Східна діаспора утворювалася шляхом переселення українців до внутрішніх губерній Російської імперії, пізніше - до республік колишнього СРСР. Поодинокі міграції зафіксовані ще у XVI ст., коли українські козаки разом із російськими землепрохідцями освоювали простори Сибіру, Далекого Сходу, Камчатки та Чукотки. До східної діаспори (а вона налічує до 10 млн. осіб) слід залучити і українців Берестейщини, Курщини, Кубані, Придністров'я тощо, історичною долею відрізаних від колись цілісного етнічного масиву, й етнічні вкраплення в населення Прибалтики, Москви та Санкт-Петербурга, і цілі етнічні райони в Башкортостані, Закавказзі, Казахстані та Середній Азії, де у 20-ті роки утворилася так звана "Сіра Україна", і великий клин у Сибіру та на Далекому Сході, що дістав назву "Зеленої України".
Західна діаспора також утворювалася масовими хвилями. В основному їх три: з останньої чверті XIX ст. Масовому переселенському рухові передували поодинокі міграції, які не завжди фіксувалися статистикою. З літературних джерел відомо лише про переселення запорізьких козаків за Дунай після ліквідації Січі; число втікачів поповнили козаки, що підтримували гетьмана Мазепу, який зазнав поразки під Полтавою у 1709 р. (вони знайшли притулок у Бессарабії); чимало українських козаків і селян вимушені були мігрувати після воєн Б. Хмельницького (у 1658 р. Польща видала наказ, щоб усі протестанти або перейшли на католицизм, або покинули межі держави). Через це ті, хто не бажав приймати унію, виїздили до Німеччини, Голландії, Англії, Франції та в американські країни. До західної української діаспори (понад 5 млн. осіб) слід додати також українців Холмщини, Перемишлянщини, Надсяння, Підляшшя, Пряшівщини, Мараморошчини та Сучавщини, свого часу відокремлених від суцільного українського етнічного масиву, і давні компактні утворення в Угорщині, Югославії, Австрії, Німеччині, й етнічні вкраплення в населення Великобританії, Франції, Італії, Бельгії та інших європейських країн, і суцільні райони та навіть провінції у Канаді, США, Аргентині, Австралії.
Кількісна характеристика західної діаспори виглядає нині таким чином. У США проживає близько 2 млн. осіб, половина з яких - у штаті Пенсільванія, до 20 % - у штатах Нью-Джерсі, Нью-Йорк, менше - в Мічигані, Огайо та Коннектикуті. У Канаді мешкає близько 1 млн. українців, в основному у провінціях Манітоба, Саскачеван, Альберта, Онтаріо (2,3%), де створені національні громадські організації, школи, відділення університетів. Українська діаспора в Канаді також прагне зберігати національні традиції. Подібне спостерігається також в інших країнах, але у менш відчутних проявах: в Аргентині та Бразилії, де проживає приблизно по 300 тис. українців, у Парагваї (понад 10 тис.), Венесуелі (понад 4 тис.), Уругваї (10-15 тис.), Австрії (понад 5 тис.), Бельгії (4 тис.), Великобританії (понад 30 тис.), у Данії, Іспанії, Греції, Італії, Люксембурзі (приблизно по 1 тис. осіб). Ще давніша українська діаспора у Болгарії. Українці почали прибувати до неї ще у IX-X ст. - ченці, купці, студенти, а головне - викладачі Києво-Могилянської академії, котрі започаткували там традицію викладання курсів з актуальних гуманітарних проблем.
Загальна динаміка чисельності та розміщення українців у світі має такий вигляд: у 1719 р. із загальної кількості українців (5,8 млн.) в Україні проживало 4,9 млн., у тому числі в межах Російської держави - 448 тис., у зарубіжній Європі - 379 тис.; у 1858 р. із загальної кількості українців (16,1 млн.) в Україні проживало 12,8 млн., у Росії - 2,2 млн., в зарубіжній Європі - 941,5 тис.; у 1926 р. відповідно: 37,2 млн., 27,6 млн., 8,4 млн., 745,8 тис. і до 500 тис. в Америці; у 1979 p. - 44,1 млн., 36,5 млн., 5,9 млн., 490 тис. і 1,3 млн.; нарешті, у 1989 р. із загальної кількості українців світу (51,9 млн.) 37,4 млн. проживало в Україні, 11 млн. у республіках СРСР, 853 тис. у зарубіжній Європі, а в країнах Америки - понад 2,5 млн.
Хвилі української еміграції
Прийнято розрізняти чотири хвилі масового переселення українців за кордон. Перша - з останньої чверті ХІХ ст. до початку Першої світової війни, друга - період між світовими війнами ХХ ст., третя - період після Другої світової війни, четверта - з 1990-х років і до сьогодні. Чи були переселення українців за кордон до цих чотирьох хвиль? Безперечно, були, що обумовлено активними політичними, економічними та ін. контактами України-Руси з ближніми і дальніми країнами, але масові переселення, як правило, не спостерігалися. Так, ще в XVII ст. багато не-католиків (у т.ч. й українці) внаслідок жорстких релігійних вимог влади переїхали з Польщі до Голландії, Німеччини, Англії, Франції. В армії Джорджа Вашингтона зустрічалися характерні українські прізвища - Петро Полин, Іван Мох, Іван Оттаман тощо, у армії Симона Болівара поручиком служив Михайло Скибицький, людина дуже непересічна, освічена й талановита - за мужність і героїзм він був нагороджений орденом "Бюсто де Лібертадор" і входив до складу групи по розробці проекту каналу між Тихим та Атлантичним океанами, після повернення ж на Батьківщину цар Микола І відправив його на заслання. Загальновідомим фактом є перебування частини українських козаків за Дунаєм після невдалої для нас Полтавської битви.
Перша хвиля української еміграції була в основному соціально-економічною, трудовою. Масова трудова еміграція до США розпочалася у 1877 році, до Бразилії - у 1880-і роки, у Канаду - з 1891 року, до Російського Сибіру - після революції 1905-1907 рр. Економічні причини еміграції - аграрна перенаселеність та відсталість у економічному розвитку деяких українських територій, лещата економічних та соціальних утисків. Політичні причини еміграції - політичні утиски, національний гніт як з боку австро-угорської, так і російської монархії. На Закарпатті, скажімо, у 1907 р. з 571 не залишилося жодної української школи, стимулювалися процеси румунізації, онімечування. Куди емігрували українці першої хвилі? З 1870 р. найбільші групи українських переселенців із Закарпаття від’їздили до США (зокрема на вугільні копальні шт. Пенсільванія). Потім цей шлях торували переселенці з Лемківщини, Східної України (хоча останніх було менше). Активно йшло вербування до Бразилії і Арґентини. З 1890-х років серед української еміграції найбільш привабливими були США та Канада. За ними йшли Австралія, Нова Зеландія, Гавайські острови, Далекий Схід.
За оцінками фахівців, перша хвиля дала понад 155 тис. чоловік емігрантів-українців до США, в т.ч. з Австро-Угорської імперії - 235 тис., Росії - 5 тис. До Канади емігрувало 135 тис. чоловік, до Бразилії - понад 47 тис., Арґентини - 15 тис. За період 1897-1916 рр. з України до Росії переїхало близько 913 тис. чоловік - головно з Полтавської, Чернігівської, Київської областей. Частина переселенців поверталася назад (від ще гірших умов на вигнанні) - так, у 1911 р. повернулися додому 70% українських переселенців до Сибіру.
Друга хвиля еміграції українців (період між світовими війнами) викликана низкою соціально-економічних та політичних причин. Більшість вимушеної еміграції після громадянської війни становили ті, які зі зброєю в руках боролися проти радянської влади. Це були представники різних верств населення, які підтримували Центральну Раду, Директорію, Гетьманат. До їх числа, зокрема, входили великі і середні землевласники, торговці, службовці, священнослужителі, інтелігенція, солдати і козаки українських військових з'єднань. Країни цієї хвилі еміграції - Польща, Чехословаччина, Австрія, Румунія, Болгарія, Німеччина, Франція, а також США і Канада.
Третя хвиля еміграції викликана головно політичними мотивами і розпочалася наприкінці 2-ї світової війни. Її суттєві джерела - репатріанти з англійської, американської, французької окупаційних зон. У цих зонах у 1947 р. відповідно знаходилося: 54,6; 104, 19 тис. українців. Крім того, 100 тис. українців були розсіяні серед населення в цих зонах. Отже, близько 310 тис. українців було на становищі "біженців" або "переміщених осіб". Найчисленнішими серед них були колишні військовополонені, яких сталінсько-беріївський режим вважав зрадниками. Істотну частину переміщених осіб становили люди, силоміць забрані на роботи до Німеччини. Були тут також, звичайно, і ті, хто відверто сповідував антирадянські погляди, колишні поліцаї, вояки дивізії СС "Галичина" тощо. Більшість емігрантів цієї хвилі осіла в США (80 тис.), Великобританії (35 тис.), Австралії (20 тис.), Бразилії (7 тис.), Арґентині (6 тис.), Франції (10 тис.).
За радянських часів еміграція штучно стримувалася, але з СРСР шляхом утворення сімей виїхало близько 40 тис. Четверта хвиля - так звана "заробітчанська", розпочалася у 1990-х роках. Її головні причини - економічна скрута перехідного періоду в Україні. Хоча деякі дослідники наголошують якщо не на умисному створенні безробіття, то на кричущій недбалості щодо створення нових робочих місць, і головно - у Західній Україні. В результаті цього на тимчасову роботу в країни Європи, Америки і в Росію виїхало близько 7-8 млн. чоловік активного працездатного віку.
Перші українці в Коннектикуті
Професор історії Східної Європи Центрального університету Коннектикуту М.Г.Воскобійник у своїй розвідці “До двохсотліття проголошення незалежності Америки та століття початку української еміграції до Коннектикуту” зазначав, що український слід простежується задовго до початку масової єміграції 19-го та 20-го століть. Зокрема, серед історичних документів 17-го століття зустрічаються діячі з характерними українськими прізвищами. Наприклад, капітан Джон Сміт, засновник Джеймстауна у Вірджинії, у своїх мемуарах згадує Лаврентія Богуна, який супроводжував його в подорожі. Багато українських прізвищ зберігають архиви часів Американської Громадянської війни. Найвідомішим українським солдатом був Генерал Василь Турчин, бригадний командир Конфедератів у битві при Чиккаманга.
Першим задокументованим українським емігрантом можемо вважати священика Агапія Гончаренка. Отець Агапій народився 19 серпня 1832 року в селі Кам’янка біля Фастова на Київщині. В четвер, 2-го березня, 1865, в церкві Св. Тройці, при 25 вулиці-захід, між Бродвеєм та 6-ю авеню, відбулося надзвичайне, історичне для міста богослужіння. На час прибуття до США отцю Агапію було 33 роки.
З другої половини 19-го століття розпочалася масова еміграція українців до Східних штатів США. Здебільшого емігранти походили із Західних областей України: Галичини, Прикарпаття й Карпат, що входили до Австро-Угорської Імперії. Американська еміграційна служба фіксувала їх не за національністю, а за країною походження, тому українці були записані як австрійці, угорці, поляки, русини або навіть росіяни, якщо походили з терен Російської імперії. З 1899-го, як зауважує М. Воскобійник, американське імміграційне бюро почало вирізняти українців як окрему національність. З 1899-го по 1906-й зареєстровано прибуття 62 218-ти українців, а протягом наступного семиліття, з 1907-го по 1914-й ця цифра потроїлася до 187 058-ми новоприбулих.
Перші поселення та діяльність
Перші компактні поселення українців у Коннектикуті зафіксовані 1877-го року в містечках Дербі та Сімор. Українці працювали у сільському господарстві, на заводах, фабриках, залізниці, суднобудівництві, а також як робітники та члени екіпажу пароплавів, що перевозили пасажирів та вантажі з Нью-Йорку до Дербі. З плином часу українці розселилися в Ансонії, Дербі, Оксфорді, Сіморі, Шелтоні й Вудбріджі. Вихідці з Лемківщини та Карпатської України 1892-го заснували Допомогову організацію імені святого Василя Великого (Mutual Benefit Association of St. Basil the Great).
Близько 1890 року перші українці почали селитися в Бриджпорті, Феірфілді та Сауспорті, де була робота на місцевих підприємствах. Громада швидко зростала. 1913-го в Сауспорті було засновано 84-й відділ Українського Народного Союзу, а влітку 1921-го відкрито Український Народний Дім. 1913-го року в Бриджпорті було засновано 139-й відділ Українського Робітничого Союзу, а у 1919-му році 179-й відділ того ж Союзу. Обидва відділи об’єдналися 1933-го у відділ №30 імені Михайла Грушевського. Робітничий Союз Бриджпорта надавав фінансову допомогу в Україну Рідній Школі, Просвіті та ветеранським організаціям.
Перша хвиля української імміграції до США розпочалась наприкінці ХІХ століття. Спочатку більшість новоприбулих знаходили роботу на вугільних шахтах і металургійних заводах штату Пенсільванія, тому цей регіон і став осередком перших українських іммігрантів. Як і в інших країнах, куди емігрували українці, центром їхнього духовного та суспільного життя в Америці стала церква. У 1884 році до Пенсільванії прибув священик з Галичини Іван (Джон) Волянський, який у 1885 році організував перше в Америці українське братське товариство взаємодопомоги «Братство Св. Миколая». А у 1886 році завдяки зусиллям отця Волянського у м. Шенандоа було зведено будівлю першої української католицької церкви.
Згодом у Пенсільванії та інших штатах почали виникати численні братські товариства на зразок того, що було утворено І.Волянським. Так, у 1894 році у м. Друга хвиля української імміграції до США припала на міжвоєнний період (20-30-ті роки ХХ століття) і суттєво відрізнялась від довоєнної. По-перше, різко зменшилась кількість іммігрантів, що було пов’язано з періодом Великої депресії у США, а також вжиттям американськими властями заходів з обмеження імміграції.
Переважна частина українців з третьої хвилі імміграції прибула до Сполучених Штатів протягом 1947-1951 рр. і належала до категорії так званих «переміщених осіб», які після Другої світової війни перебували у таборах для біженців та військовополонених у Німеччині, Австрії, Бельгії, Великій Британії. Цього разу серед прибульців була велика кількість інтелігенції та науковців. Вони сприяли розвиткові українського політичного, громадського, культурного та релігійного життя в діаспорі.
Початком четвертої хвилі імміграції до США (так званої «економічної імміграції») можна вважати середину 1980-х років. Спочатку сюди прибули декілька тисяч українців з Польщі.
На сьогоднішній день українська громада є однією із найбільших та активних етнічних осередків у Сполучених Штатах Америки. За останніми статистичними даними в США проживає понад 893 тис. американців українського походження. За неофіційними даними, які фігурують в україномовних виданнях, на теренах США мешкають до 2 млн.
Розподіл українців по штатах США
Список перших десяти штатів, де станом на 2000 рік проживало найбільше українців (осіб українського походження), виглядає наступним чином:
- Нью-Йорк - 148 тис. осіб (0,8% від загальної кількості населення штату)
- Пенсільванія - 122 тис. (1%)
- Каліфорнія - 83 тис. (0,2% )
- Нью-Джерсі - 73 тис. (0,9%)
- Іллінойс - 47 тис. (0,4%)
- Огайо - 47 тис. (0,4%)
- Мічиган - 46 тис. (0,5%)
- Флорида - 42 тис. (0,3%)
- Вашингтон - 30 тис. (0,5%)
- Коннектикут - 23 тис. осіб (0,7%)
Мапа українських поселень в США
За час перебування в Північній Америці українці розбудували широку мережу громадсько-політичних, релігійних, професійних установ, а також фінансових - кас взаємодопомоги, банків та страхових товариств, сумарний оборотний капітал яких оцінюється в 1 млрд. доларів.
Загалом в США діють 13 політичних українських організацій, 12 професійних товариств, 29 кредитних спілок, 4 страхові товариства, 3 молодіжних організації, 3 жіночі спілки. Велика роль у житті української громади належить церкві. Найбільшою в США є Українська католицька церква, 4 єпархії якої нараховують понад 400 тис. греко-католиків. Друге за величиною місце посідає Українська православна церква, яка нараховує в більш ніж ста православних парафіях понад 200 тис. віруючих. Спостерігається щорічна тенденція до збільшення прихожан православної церкви, що можна пояснити збільшенням іммігрантів із Східної та Центральної України за останні 10 років. Стрімко збільшується кількість українських баптистів-євангелістів та баптистів-п‘ятидесятників. На заході США, на узбережжі Тихого океану, за останнє десятиліття оселилося майже 50 тис. вихідців з України.
Найстарішою українською організацією у США є Український Народний Союз (УНС), який було засновано у 1894 році, що за статутом є страховим товариством і на даний час нараховує у своєму складі понад 60 тис. членів.
Видатні діячі української громади США
Мирон Степанович Куропась (нар. 15.11.1932, Чикаго) - американський науковець та вчитель українського походження, журналіст, видавець, державний службовець. Український громадський діяч у США. Віце-президент Українського Народного Союзу. У 1976 році у президента США вперше з'явився спеціальний асистент "для етнічних справ". Народився 15 листопада 1932 року. Працював директором середньої школи в Чикаго та в ДеКалб, викладав в Університеті Ілліною Норсвестерн та читав курси лекцій в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, Києво-Могилянській академії, Острозькій академії (2006 йому присвоєно звання почесного доктора Острозької академії). У 1983-1984 рр. Куропась активно пропагував ідею створення Комітету з вивчення голоду, був заступником голови Украı̈нського народного союзу та співробітником видання «Український тижневик». 20 березня 1983 р. за безпосередньої̈ участі Куропась вийшов спеціальний випуск до 50-ліття Великого голоду. Куропась постійно спілкувався з американськими конгресменами, переконував їх у необхідності розслідування причин Голодомору в Украıні. Наприкінці 1984 р. законопроєкт про створення Комісіı̈ був підтриманий чвертю голосів Палати Представників Конгресу США. Українська громада пропонувала Куропасю очолити Комісію, але він запропонував кандидатуру Дж.Мейса. Куропась став активним членом новоствореноı̈ структури, проводив учительські конференціı в Іллінойсі, Вісконсині, Мічигані, Колорадо, Нью-Джерсі, Коннектикуті, Аризоні, підготував посібник і буклети для педагогів -«Примусовий голод в Украı̈ні 1932-1933: Навчальна програма і практичний посібник з джерел для просвітян».На початку 1980-х був спеціальним помічником Президента Джеральда Р. У 1986 році провів у Чикаго першу в США учительську конференцію про Голодомор 1932-33 років в Україні. З 1986 ро 1990 рр.. входив до комісії дослідників голоду в Україні 1932-33 рр.. при Конгресі США. Доктор Мирон Куропась - автор ряду книг про українську імміграцію в США. Дописує у щомісячну колонку Українського Тижня - виданні УНА, а також в українську газету Канади «Новий Шлях».