Галичина - історичний регіон України, що відіграв важливу роль у формуванні української ідентичності та державності. Ставлячи назву «Галичина», маємо на увазі колишні три князівства: Перемиське, Звенигородське й Теребовельське, які опісля стали головними землями галицького князівства.
За сучасним адміністративним поділом, Галичина охоплює територію Львівської, Івано-Франківської та більшої частини Тернопільської областей, а також південні частини Рівненської області та східні частини Підкарпатського воєводства Польщі.
Видання «Нація над усе!» - це друковані тексти польсько-української полеміки з 1848 року (надсянська перспектива), які зібрав і підготував до друку Володимир Пилипович. Книга містить підбірку матеріалів із часописів, які видавалися 170 років тому на Галичині.
Володимир Пилипович, Нація над усе! Перемишль, DOMI, 2019 рік. - 308 c.
Княжа Доба та Галицько-Волинська Держава
В 6-9 століттях ці землі входили до ареалу розселення східнослов'янських племен білих хорватів і тиверців, а з 10 століття - до складу Київської Русі. 981 року до Київської Русі приєднано західну окраїну Галичини (Перемишльську землю), яка незадовго перед тим опинилася у сфері політичних впливів Чехії та залежних від неї південнопольських князівств.
Галичина в княжій добі мала корисніше геополітичне положення від Східної України остільки, що не сусідувала зі степами й тому аж до ХIII століття не була наражена на наїзди степовиків, а навіть і по приході татарів у XIII століттю, вона не відчула так грози татарського сусідства, як Східна Україна.
Наприкінці 11 - 1-й половині 12 століття у складі Київської Русі виділилися Звенигородське, Перемишльське та Теребовлянське князівства. Протягом 1141-45 років князь Володимирко Володаревич об'єднав їх, перенісши столицю до Галича (давнього). Галицьке князівство за правління Ярослава Володимировича поширювало свій вплив і на середнє та нижнє Подністров'я.
1199 року внаслідок об'єднання Галичини і Волинської землі під владою волинського князя Романа Мстиславича виникло Галицько-Волинське князівство, володар якого, Данило Галицький, 1253 року прийняв титул короля.
Словом Галичина стала країною, де розвинулося інтенсивне українське життя і де були всякі дані до того, щоби тут істнувала осібна українська держава. І вона справді тут повстала та вже при кінці XI. століття стала майже незалежною від Києва.
1156 року заснована Галицька єпархія, а 1303 року - Галицька митрополія (існувала з перервами до 1347 і 1371-1401).
Галицько-волинська держава була основою правно-державного порядку на українських землях. Недаром еміґрувало сюди населення із пустошених татарами земель Східної України. Галицько-волинська держава стала захистом для українського народу і в цім її велике значіння.
Тимчасом, як там поняття держави було дуже тісно звязане з особою князя, зглядно з династією Руриковичів, і витворився навіть погляд, що держава є власністю князя і то князя тільки з роду Руриковичів, то в галицькім князівстві поставлено державу понад князем і понад династією Руриковичів.
Галицько-волинська держава вправді впала, поділена між Польщу й Литву, та сповнила своє завдання за часів свого істнування. Під опікою цієї держави сконсолідувалася українська нація і вона виховала покоління, що мали в собі державно-творчі елементи й не попали в східно-український хаос.
Галичина під владою Польщі, Австрії та Австро-Угорщини
1349 року більша частина Галичини була загарбана польським королем Казимиром III Великим. У ході боротьби за Галичину Польщі, Литви й Угорщини вона перейшла до володінь васала Угорщини князя Владислава Опольського (1372-78, 1385-87), 1381-85 належала Угорському королівству.
1387 року всупереч опорові місцевого населення основну частину Галичини з містом Львів анексовано до Корони Польської, у складі якої 1434 року утворено Руське воєводство з центром у Львові. Наприкінці 16 - початку 17 століття у Галичині розгорнувся український національно-культурний рух, у багатьох містах діяли братства.
Унаслідок 1-го поділу Польщі 1772 року до Австрії перейшла українська Галичина з містом Львів, а також Південна Польща з містом Краків. Ці землі були штучно об'єднані в єдину провінцію - коронний край Королівство Галіції і Лодомерії з центром у Львові, східну частину якої (історичну Галичину) називали Східною Галичиною, а західну, польську, - Західною Галичиною.
Тут збирався й Галицький становий сейм. Від 1787 року до Королівства Галіції і Лодомерії приєднана Буковина (1849 виділена в окремий округ), з 1795 сюди входили Холмщина і частина польських земель з містами Радом і Люблін (т. зв. Нова Західна Галичина, від 1809 передана Російській імперії; нині у складі Польщі).
1807 року створено Галицьку греко-католицьку митрополію. Після перетворення 1867 року Австрійської монархії на Австро-Угорську її урядові кола надали Галичині статус автономної провінції, однак на умовах, які забезпечили перевагу в адміністрації польських поміщиків. У той же час конституційний устрій відкривав деякі можливості для активізації українського, польського і єврейського культурного та політичного життя.
Започаткований у 2-й чверті 19 століття український національно-культурний рух набрав розмаху під час революції 1848-49 років і особливо з кінця 1860-х років. Активна діяльність українських громадських і культурних організацій та партій в самій Галичині і перенесення туди видавничої діяльності наддніпрянської української інтелігенції внаслідок загострення антиукраїнської політики царського уряду зумовили загальноукраїнське значення Галичини як осередку національного руху і української політичної думки.
Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР)
19 жовтня 1918 року Українська національна рада у Львові, створена із представників українських політичних структур Галичини і Буковини, проголосила утворення на західноукраїнських землях Української держави в межах Галичини й Буковини. 1 листопада 1918 року українська влада була встановлена у Львові й повітових містах Галичини, 13 листопада 1918 року прийнято Тимчасову конституцію Західноукраїнської Народної Республіки.
3 січня 1919 року рада ухвалила закон про злуку ЗУНР з УНР в єдиній соборній державі. Рішення це було ухвалено також Директорією УНР і 22 січня 1919 року урочисто проголошено на Софійській площі у Києві (див. Акт злуки), а наступного дня ухвалено Трудовим конгресом України.
Від липня 1919 року до вересня 1939 року Галичина разом із Західною Волинню окупована Польщею, в складі якої її поділено на Львівське, Станіславське і Тернопільське воєводства. Навіть до приходу більшовиків це була фора. Тому що тих 20 років, від 1919 до 1939 року, ми хоч і були включені у ворожу для нас країну, все одно не були частиною Радянського Союзу, який би за ті 20 років зробив зовсім інакше, як встигла зробити ця “паскудна фашистська Польща”. Польща була настільки стриманою, виваженою, що ще й зуміла своєю толерацією до націоналізму виховати паралельну державу, громадянське суспільство в Галичині, яке можна було протиставляти у мирний спосіб.
Галичина у складі УРСР
1939-41 та з 1944 - Галичина у складі УРСР, де 4 грудня 1939 утворено Львівську, Дрогобицьку, Станіславську (нині Івано-Франківську) та Тернопільську області. Західні повіти Галичини з осені 1939 були під гітлерівською окупацією, яка в липні 1941 поширилася на весь регіон. Окупанти у серпні 1941 утворили дистрикт "Галичина", який приєднали до Генеральної губернії з центром у Кракові.
Після Другої світової війни західні повіти Галичини залишилися в Польщі (нині у складі Підкарпатського воєводства), більшість українського населення переселено в УРСР або 1947 виселено на колишні німецькі землі на заході і півночі Польщі.
Звичайно, що так. Радянська система дуже сильно вплинула. Тим більше, що пізніше вона була, у певному сенсі, носієм покращення життя. Це не означає, що завдяки радянській владі було саме так. Просто завдяки тому, що відбувався світовий прогрес. І те, що в нас було радянське запізнення на 40-50 років, порівняно з країнами Європи чи Північної Америки, це нічого не означає. Бо все одно, починаючи з 60-х років чи навіть з кінця 50-х, наші люди почали жити краще. Так, як ще не жили насправді - зручніше. Прогрес приходив - електрика, доми, можливість заробити, їжа, хай навіть обмежена.
З радянською владою прийшли, як не дивно, дві дуже важливі речі. Перша - це великий соціальний злам, можна казати - соціальна революція. Дуже багато людей простих, бідних, знедолених селян раптом дістали можливість соціального ліфту - вищої школи. А друга - все ж таки відбулася українізація. Нарешті простим людям було дано те, що вони є у своїй Україні. Що нарешті ви є панами ситуації. Демографічна катастрофа 40-х років Галичини, коли були усунені такі предвічні елементи галицької конфігурації, як поляки, євреї і німці, залишили тільки українців і приїжджих росіян. Це було великою переміною.
Тобто Радянський Союз з галицької культури перейшов у монокультурність, українськість.
Галичина в Незалежній Україні
Галичина тепер опинилася у зрівняних правових умовах. Немає тієї фори, яка була у ХІХ і ціле ХХ століття.
Коли ми говоримо про концепт “Галичина”, є, наприклад, думка Ларі Вульфа, який говорить про те, що Галичину “винайшли”, що це є продукт зовнішніх впливів. Чи нижня хронологічна межа Галичини обмежується Австрією, чи ми говоримо про речі глибші, до середньовіччя, княжої доби, можливо? Де та Галичина почалася?
Дуже важливим є не плутати, не зрівнювати у значенні такі речі, як Галичина і Західна Україна. Це є два різні феномени. Західна Україна є давніша у своїх конструктах. Галичина є новішою, вона із Західної України викристалізувалась. Це все ж таки виховання австрійською окупацією, якщо говорити грубо, та історичним досвідом за цей час, то не так багато - 150 років. Вони були страшенно важливі для інституційного виховання галичан у цілості.
Інакший був договір, тому що на Сході, в Росії, завжди була ієрархія абсолютизму, всі були холопами, крім государя. Не було чітких домовленостей про співіснування.
Саме за часів австрійської Галичини витворився образ П'ємонту, навколо якого Україна мала би об'єднатися, чи П’ємонту, що тягне кудись, як локомотив, інші регіони України.
Противники цієї схеми кажуть, що дуже, що Галичина постійно нав'язує Києву, якою має бути Україна. Антизахідна частина України вважає, що цей П'ємонт розпаношився і повністю всім керує у цілій Україні.
Бо все ж таки була радянська система, вона призвела до цілковитої нівеляції громадянського суспільства. Те, що відновлювалося у кінці 80-х в Галичині, - громадські організації чи структури, - це вже робили люди, які перейшли через прес цієї нівеляції.
А крім того, є страшенно важливим те, що довгий час була радянська уніфікована освіта і монополія на певну інформацію, навіть на інформацію нейтрального, розважального, культурного чи паракультурного характеру. Є цілі покоління, які це прийняли як щось таке, що зробило їх. Закономірно, що цього тяжче позбутися, ніж споминів, які передавали тобі діди і бабці. Тому що це твоє життя, твої мультики.
Нещодавні протести української молоді проти сумнозвісного закону 12414, які охрестили Картонним майданом, збурили у пам’яті давно вже забуту тему про роль Галичини в українській історії. Думка про те, що без впливу мовного, культурного, патріотичного Галичини Україна була б чимось на кшталт лукашенківської Білорусі, і в сучасної Росії не було би взагалі чи було б мінімум труднощів у справі реанімації своєї «слов’янської» імперії, стала цілковито маргінальною тої історичної години, коли Галичина, на рівні з іншими регіонами, стала у незламний стрій захисників України від російської навали.
Та все ж доволі важко забути визначну роль Галичини у визвольних змаганнях минулого століття, у здобутті Україною своєї Незалежності 1991 року і її величезний вплив на перемогу всіх трьох доленосних Майданів України: 1990, 2004 і 2014 років.
Від часів Майдану-2004 антиукраїнські історики і публіцисти особливо наголошували на тому, що власне галичани насамперед є розкольниками, які завжди тільки й мріяли про те, як роз’єднати Україну.
Отож, пальма першості і корінь розкольницького зла лежить в Галичині, і книжка Олеся Бузини «Таємна історія України-Русі» «науково» обґрунтовувала цю тезу: вочевидь для антиукраїнських сил тема розкольництва галичан є вічно важливою.
У часі феодальної роздробленості в середині XII століття Галичина все потужніше виявляла сепаратистські тенденції, і варто навести цікавий епізод, як центральна влада намагалася силою зберегти Київську Русь. 1154 року київський князь Ізяслав Мстиславович організував черговий похід на Галичину, як твердить Михайло Грушевський, «намагаючись, втримати єдину державу, що розвалювалася». Битва була кривавою, Ізяславу вдалося перемогти галичан і захопити силу-силенну вояків у полон. Побоюючись помсти, київський князь, на думку Грушевського, «вчинив нелюдську річ»: наказав перебити усіх полонених галичан, за винятком «лутчих людей», за котрих сподівався отримати викуп.
У середньовіччі відрубність Галичини від Великої України мала й інший, європейський вектор. Пов’язаний він із коронуванням Данила Романовича 1253 року, а особливо з діяльністю останнього з Рюриковичів - Юрія ІІ Болеслава Тройденовича, прогресивного, проєвропейського правителя.