Сатира (від фр. satire від лат. satira, досл. «переповнене блюдо») - гостра критика окремих осіб, людських груп чи суспільства з висміюванням, а то й гнівним засудженням вад і негативних явищ у різних ділянках індивідуального, суспільного й політичного життя, суперечних із загальнообов'язковими принципами чи встановленими ідеалами.
Походження своє веде від давньоримської сатури. Художні засоби сатири - гротеск, пародія, іронія в різних літературних жанрах - поезії, прозі, драматичній творчості.
Вільям Хогарт. "Пивна вулиця". Сатиричне зображення англійського суспільства 18 століття.
Історія розвитку сатири в Україні
В Україні сатира відома з найдавніших часів у народній творчості, у літературі розвинулася з 16-17 століття, зокрема в творчості І. Вишенського й інших творах полемічної літератури. Сатиричне забарвлення мали деякі твори вертепного і шкільно-театрального репертуару, зокрема популярні в 17-18 століття інтермедії.
Зразками суспільно-політичної сатири 18 століття були сатирична коляда «1764 года декабря 23 дня к. P.» невідомого автора, «пасквільні стихи» ченця Києво-Печерської Лаври Ієремії, «Плач київських монахів» (1786), «Прибавок к плачу киевских монахов» (1792), приписуваний І. Некрашевичеві діалог «Замисл на попа» та інші. Його діалоги й гумористичні листи, акростих закарпатського священика І. Пасхалія «Пастырю душевный…», «Доказательства Хама Данилея Кукси» (друга половина 18 століття) проти дворян-багатіїв, «Сатира на слобожан» (приблизно 1765-85), вірші на п'яниць і пияцтво тощо.
Сатира в творчості Тараса Шевченка
Гостро сатиричний характер мала поема Тараса Шевченка «Сон» («У всякого своя доля»…), як також окремі частини його поем «Єретик», «Кавказ», «І мертвим, і живим ..», «Неофіти», його наслідування пророкам та окремі вірші: «П. С.», «Юродивий», «Я не нездужаю нівроку ..», «Во Іудеї во дні они…», «Молитва», «Гімн чернечий», «Саул».
Тарас Шевченко - видатний український поет і сатирик.
Сатиричними подекуди за своїм змістом були байки і приказки попередників і послідовників Шевченка: Л. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Л. Боровиковського й особливо «Співомовки» С.
Іван Франко як видатний сатирик
Видатним сатириком був Іван Франко (оповідання «Свинська конституція», поема «Лис Микита», вірші «Сідоглавому», «Хлібороб», «О. Люнатикові», «Страшний суд» та багато іншого).
Сатирики початку 20 століття
Провідними сатириками початку 20 століття були: Володимир Самійленко (вірші) «На печі», «Новий лад», «Патріота Іван» й інші), Олександр Олесь (збірка «Перезва», 1921), О. Маковей (збірка «Прижмуреним оком», 1923).
Сатира радянської доби
По революції 1917 традиції народницької 19 століття продовжували репресовані у 1930-их pp. за свою творчість: Юрій Вухналь, Ю. Ґедзь, Василь Чечвянський. Особливе місце в розвитку українській сатирі посідає Остап Вишня («Усмішки», I-IV, 1928). Політично тенденційна в дусі партійних настанов була сатира гумористів і байкарів в УРСР: Дмитра Білоуса, Сергія Воскрекасенка, Д. Ключини, Олександра Ковіньки, Є. Кравченка, А. Косматенка, В. Лагоди, Федора Маківчука, Степана Олійника, П. Сліпчука та інших. Тенденційно-пасквільні були сатиричні твори О. Гаврилюка, Ярослава Галана, Ю. Мельничука, С. Тудора. До сатиричних належать деякі вірші Павла Тичини із збірки «Партія веде» (1934).
Приклади сатиричних засобів
Іронія - приховане кепкування, уживання слова в оберненому, протилежному значенні. Іронія може бути доброзичливою, сумною, злою, дошкульною.
Сарказм - глузування над людиною, державою, діяльністю організацій, що ґрунтується на почутті переваги мовця над тим, про що він говорить. Буває їдким, викривальним, гірким.
Сатира - різке осміювання, критика всього негативного.