Сатира - це художній прийом у творах літератури або мистецтва, заснований на різкому, дошкульному висміюванні пороків, хиб, негативних явищ дійсності. Вона є одним з найдавніших прикладів літератури, коріння якої сягає початку 2-го тисячоліття до н. е.
Сатира (лат. satira від satura lanx - суміш, усяка всячина):
- Художній прийом у творах літератури або мистецтва, заснований на різкому, дошкульному висміюванні пороків, хиб, негативних явищ дійсності.
- Твір літератури або мистецтва, в якому використано цей прийом; сукупність таких творів.
- Різка, уїдлива насмішка.
Сатира - це гостра критика окремих осіб, людських груп чи суспільства з висміюванням, а то й гнівним засудженням вад і негативних явищ у різних ділянках індивідуального, суспільного й політичного життя, суперечних із загальнообов'язковими принципами чи встановленими ідеалами.
У сатирі преобладает принцип комічної інтерпретації реальності, пов'язаний із істотним її переосмисленням. Цей принцип проявляється в сумі художніх прийомів: загостренні, гіперболі, іносказання, парадоксі та ін.
Сатиричне ставлення літератури до явищ життя має бути відрізняєме від гумористичного. На відміну від гумору, особливого настрою, при якому сміх автора весь час пом'якшений явним або прихованим співчуттям автора до висміюваного обличчя або явища, сміх сатири більш розсудливий. Він є знаряддям боротьби й обурення, не посміхається й не сміється весело, а виносить явище життя на суспільний сором, осміювання й осуд. Цією останньою рисою, зверненням до громадськості, сатира виявляє свою завжди публіцистичну сутність. Вона є поетичне викриття дійсності в ім'я більш або менш певного суспільного ідеалу.
Історія розвитку сатири
Коріння сатири сягає початку 2-го тисячоліття до н. е. Найстарішою формою сатири вважається меніппова сатира.
Раннім прикладом сатири можна назвати давньоєгипетський літературний твір «Сатира на професії» епохи Середнього царства (XX-XVIII століття до н. е.). Через сатиричний опис різних професій заняття писаря виставлено більш гідним.
Одним з найвідоміших перших сатириків був Аристофан; його драми відомі своїми критичними, політичними та соціальними коментарями, зокрема, політична сатира, в якій він висміював Клеона. Стиль Аристофана, що допускає непристойності, був використаний грецьким драматургом-комедіографом Менандром.
Серед видних сатириків римської літератури - Горацій і Ювенал, які творили в перші століття Римської імперії. Інші відомі римські сатирики - Луцилій і Персій.
В арабській поезії жанр сатиричної поезії був відомий як хиджа. Сатира була введена в літературу прози афро-арабським автором Аль-Джахізом у IX столітті. Створюючи твори про науки, які ми назвали б сьогодні антропологією, соціологією і психологією, він користувався сатиричним підходом, «заснований на передумові, що хоча розглядається серйозний предмет, він може стати цікавішим і таким чином досягти більшого ефекту, якщо розбавити громаду серйозності кількома забавними історіями або якими-небудь дотепними або парадоксальними спостереженнями».
У Персії найвідоміший ранній персидський сатирик - Убейд Закані (XIV століття). Його роботи торкалися політики, часто в непристойній манері. Він написав «Етику аристократії» і відому байку «Миша і кішка», яка була політичною сатирою. Персидська конституційна революція збіглася з появою таких легендарних сатириків і літераторів, як Ірадж-Мірза, Алі Акбар Деххода і Бібі Хатун Астарабаді. Більшість сатириків написало свої роботи у формі поезії.
У раннє Середньовіччя прикладами сатири були пісні голіардів і вагантів, що стали особливо відомими завдяки антології Карміна Бурана і творам композитора XX століття Карла Орфа. З приходом пізнього Середньовіччя і народженням народної літератури в XII столітті сатира стала частіше використовуватися, особливо Чосером.
У епоху Просвітництва, в інтелектуальному XVII і раціональному XVIII столітті, почався розквіт англійської сатири, в значній мірі завдяки політичній боротьбі двох політичних партій: торі (нині Консервативна партія Великобританії) і вігів (спадкоємці - Ліберальні демократи). У цей час сатира стала виконувати свою первинну функцію - критики навколишньої дійсності, і в першу чергу політичного положення справ в країні. Яскраві зразки подібної сатири знаходимо у Даніеля Дефо («Найпростіший спосіб розправитися з дисидентами»), Джонатана Свіфта, Джона Арбетнота, Джона Драйдена і Александра Поупа. У цей час прониклива і різка сатира політичних сил і конкретних людей стала популярною зброєю.
У XX столітті сатира використовувалася такими авторами, як Олдос Хакслі і Джордж Оруелл, щоб робити серйозні і навіть лякаючі застереження про небезпеку світових соціальних змін, що мали місце всюди в Європі і Сполучених Штатах. У Британії сатира в літературі також набула особливої значущості в розпал Другої світової війни і в роки холодної війни. «Колгосп тварин» Джорджа Оруелла, книга про тварин, що говорять, які організовують змову проти свого господаря і захоплюють на фермі владу, поклав початок політичній сатирі.
У 2000-х роках, паралельно хвилі альтернативної музики, в США стали з'являтися групи, які зробили сатиру на суспільство головною темою лірики, серед них System of a Down і Rise Against.
Мультиплікатори часто використовують сатиру для прямої критики суспільства. Сатиричні мультфільми містять сильні елементи пародії і карикатури; наприклад, популярні мультсеріали «Сімпсони», «Робоцип», «Гріффіни» і «Південний Парк», пародіюють сучасну сім'ю і суспільне життя, гіперболізуючи пригоди героїв до крайності.
Політична сатира - сатира, направлена на питання політики. Найчастіше використовується в тих випадках, коли відкрита критика влади або інакомислення заборонені правлячим режимом. Зазвичай відрізняється від політичного протесту або політичного інакомислення, оскільки не завжди відображає поточні події і не прагне прямо вплинути на політичний процес.
Сатира на суспільство і його мінуси була одним з основ в зародженні рок-музики, так як була частиною протесту проти «дорослого світу». Одна з найвідоміших панк-рок-груп Sex Pistols отримала свою популярність саме за сатиру на сучасне суспільство, в тому числі і на королеву Великобританії.
Приклади використання сатири в літературі та мистецтві
| Автор/Твір | Приклад сатири |
|---|---|
| Аристофан | Політичні та соціальні коментарі в його драмах. |
| Джонатан Свіфт | «Скромна пропозиція», де він «пропонував» продавати дітей бідняків для їжі багатим. |
| Джордж Оруелл | «Колгосп тварин», політична сатира на тоталітарні режими. |
| Володимир Маяковський | Сатиричні вірші на адресу буржуазії. |
| Чарлі Чаплін | Фільм «Великий диктатор», де висміювався Адольф Гітлер. |
| Мультсеріали «Сімпсони», «Південний Парк» | Пародія на сучасну сім'ю та суспільне життя. |
| Тарас Шевченко | Поема «Сон» («У всякого своя доля»…) |
| Іван Франко | Оповідання «Свинська конституція», поема «Лис Микита» |
| Остап Вишня | «Усмішки» |
Сатирична картина Вільяма Хогарта "Вулиця пива"
Сатира в українській літературі
В Україні сатира відома з найдавніших часів у народній творчості, у літературі розвинулася з 16-17 століття, зокрема в творчості І. Вишенського й інших творах полемічної літератури. Сатиричне забарвлення мали деякі твори вертепного і шкільно-театрального репертуару, зокрема популярні в 17-18 століття інтермедії.
Зразками суспільно-політичної сатири 18 століття були сатирична коляда «1764 года декабря 23 дня к. P.» невідомого автора, «пасквільні стихи» ченця Києво-Печерської Лаври Ієремії, «Плач київських монахів» (1786), «Прибавок к плачу киевских монахов» (1792), приписуваний І. Некрашевичеві діалог «Замисл на попа» та інші. Його діалоги й гумористичні листи, акростих закарпатського священика І. Пасхалія «Пастырю душевный…», «Доказательства Хама Данилея Кукси» (друга половина 18 століття) проти дворян-багатіїв, «Сатира на слобожан» (приблизно 1765-85), вірші на п'яниць і пияцтво тощо.
Гостро сатиричний характер мала поема Тараса Шевченка «Сон» («У всякого своя доля»…), як також окремі частини його поем «Єретик», «Кавказ», «І мертвим, і живим ..», «Неофіти», його наслідування пророкам та окремі вірші: «П. С.», «Юродивий», «Я не нездужаю нівроку ..», «Во Іудеї во дні они…», «Молитва», «Гімн чернечий», «Саул».
Сатиричними подекуди за своїм змістом були байки і приказки попередників і послідовників Шевченка: Л. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Л. Боровиковського й особливо «Співомовки» С. Руданського.
Видатним сатириком був Іван Франко (оповідання «Свинська конституція», поема «Лис Микита», вірші «Сідоглавому», «Хлібороб», «О. Люнатикові», «Страшний суд» та багато іншого).
Провідними сатириками початку 20 століття були: Володимир Самійленко (вірші) «На печі», «Новий лад», «Патріота Іван» й інші), Олександр Олесь (збірка «Перезва», 1921), О. Маковей (збірка «Прижмуреним оком», 1923).
Особливе місце в розвитку українській сатирі посідає Остап Вишня («Усмішки», I-IV, 1928).
В українській літературі Нечуй-Левицький широко використовував гумор та сатиру як зброю для викриття потворних явищ буржуазного суспільства. Сатира [І. Нечуя-Левицького] на представників вищого духовенства посідає важливе місце у повісті «Хмари».