Політична сатира відіграє важливу роль у суспільстві, викриваючи вади політичного життя та сприяючи формуванню критичного мислення. Розглянемо приклади політичної сатири в різних країнах та обговоримо етичні межі жартів про політиків.
Щопонеділка о 19-й на Українському радіо (1-ий канал радіо Суспільного мовника) виходить політичне сатиричне радіошоу «А серйозно» з ведучими Наталкою Соколенко і Богданом Буткевичем, сценарій якого пише український сатирик Юрко Космина. Розберімося - чи має бути політична сатира на Суспільному радіо? Яка етична межа жартів про політику?
Міжнародний досвід політичної сатири
У 2012 році у Франції чутки про закриття найвідомішого сатиричного політичного шоу Guignols («Ляльки») сколихнуло медіаспільноту та навіть увесь політичний клас. Низка французьких ЗМІ повідомили про наміри власника телеканалу Canal+, мільярдера Венсана Долоре закрити шоу. Цікаво, що першими на захист сатиричного шоу стали «жертви» інколи безжальних пародій «гіньолей».
Тодішній президент країни Франсуа Олланд, уточнивши, що «минули часи, коли президент коментував телепередачі», все ж підтримав проект словами: «Карикатура і насмішка - спадщина Франції». А прем'єр Манюель Вальс тоді зазначив: «Ми живемо в країні, де потрібен гумор, карикатура і насмішка. Я поважаю незалежність медіа». А експрем'єр Ален Жюппе взагалі змінив аватарку у твіттері на своє карикатурне зображення з «Ляльок», написавши: «Мені подобається бачити себе в "Ляльках".
Зворотній приклад - путінська Росія. Політичний сатирик Віктор Шендерович, передачу котрого закрили на НТВ, в інтерв'ю «Голосу Америки» в 2015 році розповів про «традицію страху перед владою», яку культивує Путін, знищуючи незалежні медіа та проекти, де критикують владу. Політичної сатири на федеральних телеканалах і радіостанціях РФ вже немає, але навіть політичні стенд-ап-проєкти для інтернету теж довго не існують: досить швидко майданчики для зйомок чомусь (ну, збіг?) закриває санепідстанція, податкова чи пожежники. Російська диктатура панічно боїться вільної політичної сатири.
До речі, на думку Шендеровича, поштовхом для гонінь НТВ та його власника Володимира Гусинського на початку 2000-х став його випуск «Ляльок» під назвою «Крихітка Цахес», де перебування Путіна при владі обігрується за сюжетом казки Гофмана: Путіна, що в передачі постає в образі потворного карлика, чарами «телевізійної феї» (Березовського) усі сприймають як красеня.
Радіо як платформа для політичної сатири
Практично немає жодного великого розмовного радіо, де б не було авторських сатиричних радіошоу. Зверніть увагу на сатиричний сітком Стівена Фрая і Джона Бьорда «Абсолютна влада». Ви, певно, бачили сам телесеріал і навряд знаєте про те, що він розпочався у 2000 році з радіопостановок ВВС (за 4 роки до появи телеверсії). На Першому каналі Радіо Словенії (теж суспільний мовник) уже протягом 30 років щоп'ятниці о 10-й виходить політичне сатиричне шоу Radio GaGa.
У США з їхнім дуже розвиненим радіобізнесом авторські сатиричні радіошоу - запитаний жанр на розмовних радіо. Федеральні радіомережі купують такі шоу протягом десятиліть, оскільки, не зважаючи на скандальність радіосатириків, такі проєкти значно підіймають рейтинг та заповнюють рекламні слоти.
Коли я підпрацьовував на радіостанціях Чикаго, то від власника однієї радіомережі постійно чув про Раша Лімбо - автора високорейтингового сатиричного радіошоу загальнонаціонального масштабу. Купити радіошоу Раша Лімбо означало гарантовано одержати 2 речі: рейтинги з рекламними прибутками та протести слухачів із судовими позовами. У 2008 році компанія Clear Channel Communications викупила права на радіошоу Лімбо за 400 млн доларів.
Проте це лише один приклад, він просто яскравий і скандальний, та й не підходить для суспільних (публічних) радіостанцій, оскільки Раш Лімбо - не лише радіоведучий, а й політичний діяч із чітко вираженими консервативними республіканськими поглядами.
Вплив політичної сатири на суспільство
Політична сатира сприяє формуванню критичного мислення, вона у глузливій насмішкуватій формі викриває різні вади політичного життя країни: корупцію, кумівство, марнославство, нещирість, брехню - за допомогою шістьох комічних прийомів: сарказму, пародії, іронії, алегорії, гіперболи та гротеску.
Чому інколи лунає критика від слухачів? Бо не звикли до такого формату на Українському радіо. Сорі, але «Школяди» та «Дзвінкого перевесла» у прайм-тайм уже не буде. Радіо змінилося, воно планує сітку мовлення відповідно до маркетингових досліджень та просто суголосне з тенденціями таких же перших суспільних радіокнопок європейських країн.
Чому такою передачею не задоволені політики? Чому з'являються негативні медіакритичні матеріали про «А серйозно»? Чомусь авторську політичну саркастичну передачу аналізують за вимогами для новин і лінійних суспільно-політичних ток-шоу. Поза сумнівом, жанр сатири не передбачає відстороненості ведучого і відсутності його власної думки. Адже саме власна авторська думка і є основою жанру. Застосування алегорії, гіперболи та інших комічних прийомів не передбачають математичної «точності» передачі фактів, все це робиться у новинах.
Та над усім! Політична сатира на Українському радіо тільки з'явилась, цій передачі не 30 років, як Radio GaGa на Першому каналі Радіо Словенії. Та й саме 95-річне Українське радіо стало суспільним лише 3 роки тому.
Я звернусь до редради компанії з проханням дати рекомендації щодо етичної сторони жартів. Нарешті, чи багато є в Україні політичної сатири, замовники якої - самі громадяни, на податки яких працює суспільний мовник?
Комедійні політичні формати можуть вплинути на суспільну думку значно сильніше, ніж новини та токшоу. Глядач і слухач сатиричних програм на Суспільному мовленні може бути впевненим, що тут сміятимуться з усіх по-чесному, коли є привід. Жоден політик чи бізнесмен не зможе «замовити» нашим сценаристам «лояльність» чи «нелояльність» до будь-якого героя жартів.
Етичні межі політичної сатири
Іноді жарти потрібно перевіряти. Не для вас, адже ви розумні й зрозуміли гумор. А для того дивакуватого дядька, який думає, що це все правда. Чи для іноземного журналіста, який не знає, що таке The Onion (американський сатиричний сайт). Або для тих, хто пропустив дисклеймер та підказки.
Зазвичай ми робимо це лише тоді, коли нам здається, що достатня кількість людей вірять в її реальність. Ми часто переглядаємо коментарі, і якщо є декілька таких, чиї автори, схоже, сприймають історію за чисту монету, ми можемо перевірити її на достовірність.
Ставлення влади до критики, іронії та сатири на власну адресу визначається не лише рівнем розвитку у її очільників почуття гумору. Влітку 2006 року 33-річний німецький кінорежисер і сценарист Рудольф Герцог опублікував дослідження про особливості гумору німецьких громадян в епоху Третього Рейху - книгу «Гайль Гітлер, свиня здохла». Назвою послужив рядок з одного з анекдотів про Гітлера. Автор не намагається розвеселити читача, він, крізь призму тогочасних анекдотів, намагається визначити ті елементи суспільного життя, які дійсно в ті роки хвилювали, веселили чи дратували німців. І влучно зауважує, що політичні анекдоти не були формою активного опору, однак грали роль клапанів для стримуваного соціального невдоволення. Це розуміло і нацистське керівництво. Тому на початках ставилося до політичних анекдотів поблажливо.
Йозеф Геббельс на зустрічі з журналістами, 1933 рік
Розповісти черговий жарт про фюрера чи його найвище оточення можна було абсолютно відкрито. Наприклад: високопоставлений нацист відвідує завод і запитує керуючого, чи є ще на заводі соціал-демократи. «Так, 80 відсотків», - відповідає той. «А чи є у вас члени католицької центристської партії?». «Так, 20 відсотків». «То у вас немає жодного націонал-соціаліста?». «Та ми тепер всі нацисти!». Або ж: Гітлер приїжджає до божевільні. Пацієнти вітають його нацистським салютом. Гітлер проходить повз них і раптом помічає людину, яка не здійняла руку. «Чому ти не вітаєшся мене, як інші?!» - «Мій фюрер, я санітар, а не божевільний!».
Становище почало змінюватися з початком військових поразок. І наприкінці війни за політичний анекдот людина могла бути звинувачена в саботажі і засуджена до ув’язнення в концтаборі або страчена. Гітлер і НСДАП прийшли до влади волею німецького народу. Вони почувалися впевнено, йдучи від успіху до успіху, від перемоги до перемоги. І, як впевнені люди, спокійно реагували на жарти - свого, німецького народу.
Якщо поглянути на тотожну тоталітарну систему СРСР, від початків видно різке несприйняття антипартійної, антирадянської сатири. Ленін та більшовики захопили владу не в результаті виборів, а шляхом збройного перевороту і кривавої громадянської війни. Сталін перебрав її теж не в результаті «народного волевиявлення». Звідси й постійний страх перед можливою втратою незаконно здобутої влади, патологічна недовіра до власного народу, намагання утримувати людей у такому ж стані - стані страху перед всемогутньої радянською владою.
Сучасна путінська Росія суттєво відрізняється від СРСР. Офіційно - влада легітимно обрана (попри протести і заперечення опозиції), міжнародне та внутрішнє становище більш-менш можна вважати стабільним. Вождь країни, Путін, завдяки ГБ - вишколу розуміє, що, за радянськими звичками ганятися за творцями карикатур чи анекдотів - це демонструвати суспільству те, що ці твори його таки зачіпають. Тому просто намагається не давати зайвих приводів для кпинів своїми висловлюваннями або вчинками, на відміну від, наприклад, Буша, Лукашенка тощо.
А тепер - сучасність українська. Існуюча влада є легітимно обраною. За звичкою, йде найпростішим шляхом копіювання політики Кремля. Тому, звичайно ж, і у сфері політсатири жартувати в інтернеті можна практично безборонно. Але тут починаються деякі відміннощі. Не може Янукович почуватися так впевнено, як Путін - не так просто «перемога» давалася. На міжнародній арені не все гарно складається. Всередині країни, у яку сферу не зазирни, абстрагувавшись від офіційної статистики, теж все «не так». І українці востаннє вели пряму мову з владою таки в 2004 році, а не, як у Москві, в 1993.
За 2004 рік Янукович і мали звикнути до найрізноманітнішої політичної сатири та гумору (від дотепних до вульгарщини), здобути своєрідний імунітет. Справді, відтоді здивувати якимись кумедними оригінальнощами громадськість важко будь-кому з гумористів, окрім самого Віктора Януковича та окремих, найблискучіших його соратників - то вітри не туди дують, то слова плутаються. Але як же ж несподівано здали нерви влади після появи публічної подяки мешканцям Донбасу за нашу кольорову дійсність.
І не важливо, чи найпопулярніше сьогодні в Україні гасло вигадали в кабінетах московської Луб’янки, щоб дратувати Януковича за економічну впертість, чи в середовищі київських футбольних фанатів, аби дошкуляти противникам зі символікою «Шахтаря», або ж насправді в головах молодих патріотів - задля публічної демонстрації свого ставлення до існуючої влади. Головне - нерви здали, влада просто зірвалася. І почалося звичне театралізоване дійство - «маски-шоу» в офісах, викрадання клятих футболок, сутички на вулицях, навіть зі стрільбою. Не адекватна реакція? Так. Але чи можна вимагати чи, принаймні, сподіватися адекватності від людини чи групи людей з нервовим розладом?
Звичайно, анекдотами, карикатурами, епіграмами жоден режим, і зокрема, не відправити на смітник історії. Вона несподівано зривається не через відсутність гумору чи гіпертрофовану моральну вразливість. А через невпевненість і навіть страх перед масовими виступами громадян. Та першим сигналом тривоги став Податковий Майдан.
А 20 вересня законопроект, що обмежував соціальні виплати, привів під стіни Верховної Ради кілька тисяч чорнобильців та ветеранів Афганістану. Це вже не кілька тисяч підприємців. І розбещені безкарними полюваннями на студентів, самовпевнені «беркути» були несподівано просто, без напруження, зім’яті роздратованими афганцями, які мають за плечима зовсім не виламування рук підліткам. Ще трохи - і перелякані гвардійці Могильова здали б і останню лінію оборони перед дверми парламенту. Та люди до таких радикальних дій ще не були того дня готові. Поки що. Бо захотіли б - зайшли. Це знав «Беркут», і перелякані , які тремтячими руками знімали значки народних депутатів, і безстрашний Володимир Литвин, думки якого, висловлені в залі та зафіксовані у стенограмі потребують, мабуть, розшифрування психоаналітика.
Таким чином, індикатор демонструє незадовільний психологічний стан влади, дії афганців під Верховною Радою і здобуті результати - рецепт вирішення українських проблем. Якщо комусь дошкуляють певні страхи, фобії - їх просто потрібно вилікувати.