Село Косівська Поляна розташоване на території Закарпатської області та адміністративно входить до складу Рахівського району цієї області. Згідно з Кодифікатором адміністративно-територіальних одиниць та територій територіальних громад України, населений пункт Косівська Поляна має код UA21060030050047582. Районним центром Рахівського району є місто Рахів.
Село розкинулося вздовж річки Кісва (Косівська), правої притоки річки Тиси, у вузькій улоговині й на схилах двох хребтів, які простягаються по обидва боки річки з півночі на південь - від головного хребта Свидівецького масиву до Кузійського заповідного масиву і долини Тиси. На північний захід від Косівської Поляни височить масивна гора Кобила (1177 м). Відстань до районного центру становить 47 км, а до смт Великий Бичків - 12 км.
Карпати - молоді гори. Вони ростуть. Колись із Косова можна було напрямки через гори попасти в Солотвино. Торгівці так і робили - купували сіль і везли продавати в Косів і другі сусідні села.
За народними переказами, перші поселенці прийшли сюди з Косова, звідки і пішла назва села. Межи лісами, в долині ріки Кісви, була одна файна поляна. Спустяться з полонини купці - перепочинуть на ній. Що на тій поляні відпочивали косівці, її назвали Косівською Поляною.
Одного разу купців, коли верталися з Солотвина, застав великий дощ. Аби сіль не змокла, зробили щось таке як обороги і загнали туди вози. А далі збудували там хижку-притулок. Побудували коло того притулку свої хижі кілька втікачів від панщини.
Історичні відомості
Перша згадка про село трапляється у 1361 році як поселення Ozon. Пізніше назви змінювалися: 1387 - Kozo, 1402 - Kethkoso, 1405 - Kaszou, 1672 - Kaszo Polyana, 1725 - Kaszo pojana, 1773 - Kaszo Polyana, Polyana Koszinszka.
Наприкінці XVIII століття недалеко від Косівської Поляни видобували залізну руду, яку переплавляли на металообробному заводі в Кобилецькій Поляні. У березні - квітні 1919 р. в селі панувала Радянська влада. У 1925 р. почала діяти організація КПЧ.
Після звільнення Косівської Поляни від Третього Рейху (16 жовтня 1944 р.), 78 жителів були призвані до Червоної Армії, 7 з них удостоєні урядових нагород, 25 загинули на фронті.
У Косівській Поляні містилась центральна садиба колгоспу ім. XI з'їзду ВЛКСМ, за яким були закріплені 2100 га сільськогосподарських угідь, у тому числі 40 га орної землі, 1240 га сінокосів, 740 га пасовищ, 30 га саду. Основний напрямок господарства - вирощування великої рогатої худоби і вівчарство; розвинене також бджільництво. Діяв колгоспний цех з виготовлення меблів.
Є лісництво Великобичківського лісокомбінату (6370 га лісів) і лісопункт, у якому раніше працювало 170 чоловік. У лісництві створено кімнату-музей живої природи.
Банський
Банський вперше згадується у XVIII столітті. Назва Банський походить від бані-штольні, які були у цій місцевості. Ще до цього часу тут залишилися сліди бань, тобто глибокі ями, де за переказами людей добували золото, вапно, або руду.
Одного разу в посушливе літо, коли на пасовищі геть висохла трава, а земля стала голою, вівчарі переганяли худобу з місця на місце у пошуках паші. Згодом вони побачили незвичайне джерело, що пробивалося зі скелі. З джерела текла сонячно - гаряча вода і спадаючи на землю, твердла, ставала грудками. Набрали вівчарі тих блискучих грудок та й гралися ними.
“Се текло долів скалою, панотче, як вода, ― пояснив наймолодший із вівчарів. ― А внизу твердли.
“Це ж золото! ― вигукнув піп. Пастухи не знали, що таке золото, а ні для чого воно, ні що з нього роблять.
“Проведіть мене туди й покажіть, де воно тече” - настоював піп. Але тієї осені в гори пізно було йти, бо випав великий сніг. Ледве дочекався піп весни. Золотих каменів була багато. І піп наказав визбирати їх до останнього і йому віддали.
“Треба шукати ще! - наказав. “Як баня, то баня,” - мовили вівчарі.
Коли золота уже не стало, піп дав засадити полонину смереками й ялинами, аби ніхто не шукав на ній золота. Тепер там шумлять густі ліси. А люди називають ті гори Банськими.
Поруч тече річка Косівка - 40 метрів, знаходяться рибні ставки. Є мінеральне джерело і росте унікальний вид дерев - мамонтове дерево велетенське (секвоя).
Березів
Колись перші поселенці побачили тут рівнину, затоплену водою і оточену березами, та й назвали місце Березів. Чому там стояла вода? Річка текла вниз і натрапила на своєму шляху на скелі. Вся вода просочитися не могла і затримувалася в долині. Через скелі вода падала вниз і далеко було чути її гул. Це місце і зараз називається Гук.
23 жовтня 1949 року у присілку Березів, урочищі Потоки, були розстріляні січовики Андрій Грицак, Михайло Молдован, Михайло Шведюк. 23 липня 1996 року на місці їх загибелі був встановлений дубовий хрест.
У Березові функціонує ФАП. Поруч тече річка Косівка.
Релігія
У 1801 р. згадують дерев’яну церкву, що розпадалася і не підлягала ремонту. Тоді ж урядом було вирішено питання про спорудження нової церкви, на що вірники, крім безплатної возової і ручної роботи, зібрали ще 200 ринських.
Муровану церкву, на спорудження якої вірники чекали більш ніж 24 роки, збудовано в 1935 - 1937 роках за проектом ужгородського інженера Емиліяна Еґреші. У березні 1933 р. Е. Еґреші проаналізував креслення братиславського архітектора Балана, а у вересні того ж року зробив свій проект.
За дозволом міністерства землеробства 4 жовтня 1935 р. дирекція лісів у Рахові видала розпорядження про закладення фундаменту нової церкви. У 1936 р. на свято Вознесіння посвятили бетонну основу. Присутніми були начальник будівельного відділу управління лісів Фр. Шімонек, радник Іоан Зімай, будівельники Ярослав Шкриваі і Ст. Волф.
На спорудження стін церкви було використано 20 вагонів цементу, 4 вагони заліза для бетону, 130 тисяч цеглин, 100 кубічних метрів тесаного твердого каменю, понад 100 кубометрів смерекового дерева, понад 150 кубометрів дошок та багато іншого матеріалу.
Впродовж 1937 р. голубими плитками покрили дах і вежі церкви, по карнизах і вниз стінами поклали бляшані ринви, встановили дубові віконні рами і двері. Вартість робіт склала 600 тисяч корон, і хоч церква ще не була повністю завершена, люди попросили прискорити освячення, що й здійснили намісник о. М. Мочкош та парох Йосип Микита на свято арх. Михайла 1937 р.
Спорудження модерного іконостаса коштувало 41 тисячу корон. Заможніші господарі дали зробити лави. На свято св. Петра і Павла 1938 р. єпископ О. Стойка посвятив готовий і прикрашений храм. Міністерство землеробства, що фінансувало дві третини вартості будівництва, представляв директор управління лісів інженер Тіхі. Присутнім був колишній парох Олександр Марина, що багато потрудився для організації будівництва.
Очевидно, архітектор добре знав народне будівництво західного Закарпаття і спроєктував лемківську церкву для гуцульського села, що є єдиним випадком на всій Гуцульщині. Підхід фахівця високого рівня відчувається у вирішенні фасадів та вежі, у формі вікон та дверей, в організації внутрішнього простору. Всі три частини храму увінчано великими цибулястими главами. На вежі встановлено п’ять дзвонів. Нині дахи вкрито бляхою. Малювання інтер’єру здійснив художник Іван Фанта з Приборжавського.
З приходом радянської влади в 1947 р. о. Йосипа Микиту - заслано на 25 роки каторги. У селі збереглася дерев'яна капличка, яку перенесли з вулиці на подвір'я, коли відбувалося нищення релігійних споруд.
Соціальна сфера
У селі є середня, восьмирічна, і дві початкові школи, будинок культури із залом на 400 місць, бібліотека з книжковим фондом 10,8 тис. примірників.
У селі багато вишивальниць, серед них особливою майстерністю відрізняються Е. Н. Бобрюк, В. І. Ворохта, А. Я. Куриляк. Тут живуть матері-героїні В. С. Ворохта, Є. С. Лукачук, А. С. Дребена. М. Н. Флінтер.
Липчак Федір Федорович - солдат, батальйон «Айдар», загинув у жовтні 2014-го в боях за Щастя.
Населення
Розподіл населення за рідною мовою (2001):
| Мова | Відсоток |
|---|---|
| Українська | 99.57% |
| Російська | 0.26% |
| Інші | 0.17% |