Військо завжди відігравало ключову роль у підтримці сили та могутності держави, обороняючи її кордони. Історія українського війська налічує багато століть, починаючи з давніх племен, що населяли територію сучасної України, і закінчуючи визвольними змаганнями початку XX століття. Розглянемо основні етапи формування та розвитку української армії.
Ілля Рєпін. Козаки пишуть листа турецькому султану
Перші військові формування на території України
Наприкінці ІІ тис. до н. е. з індоєвропейської спільноти виділилося плем'я кімерійців. Це перший народ, що проживав на території України, про який згадується у письмових джерелах - «Одіссеї» Гомера. Племена кімерійців об'єднувалися у великі союзи племен, які очолював цар-вождь. У них було велике військо, яке складалося з рухливих загонів вершників, озброєних сталевими і залізними мечами і кинджалами, луками і стрілами, бойовими молотами і булавами.
З VII до III ст. до н. е. жах на племена і держави Східної Європи та Близького Сходу наганяли племена скіфів, які прийшли з глибин Азії і вторглись у Північне Причорномор'я. Скіфське суспільство складалося з трьох основних верств: воїнів, жерців, рядових общинників (землеробів і скотарів). Протягом III ст. до н. е. - III ст. н. е. в Північному Причорномор'ї панували сармати, які прийшли з приволзько-приуральських степів.
Від середини ІІІ ст. н. е. сармати втрачають провідне становище в причорноморських степах. У цей час тут з'явилися вихідці з Північної Європи - готи. З середини III ст. готи починають здійснювати спустошливі набіги на Римську імперію. У причорноморських степах утворився могутній племінний союз на чолі з остготами, який досяг найбільшої могутності при королю Германаріху, який походив з царського роду Амалів, що колись правили всіма готами.
У 375 році гуни перейшли Дон і підкорили царство аланів. Йому було більше ста років, і хоча він виступив проти гунів, але двічі був розбитий. Через всього один рік опір остготів було зломлено, готська держава впала під ударами гунів - королівство остготів було завойовано ними в 370-х рр.
Військо Київської Русі
На початковому етапі східнослов'янської цивілізації воєнна організація була родоплемінною. Саме рід дбав про зброю та воєнне спорядження, забезпечував охорону осель і городищ від ворогів. Керував воями в бою воєвода або князь. Давньослов'янське військо мало примітивну організацію, просту зброю, слабку дисципліну, а тому часто програвало бої готам (IV ст.). Разом з тим слов'янські воїни дивували світ своєю сміливістю, силою, кмітливістю.
Згідно з «Повістю минулих літ» норманська династія розпочинається з князя Рюрика, який об'єднав Київ і Новгород. Варяги складали незначну частину слов'янського війська і служили в ньому до середини XI століття.
У часи Київської держави (X-XIII століття) військо складалося з дружини князя та народного ополчення. Дружина будувалась за зразком варягів, але до неї входили вищі верства громадянства та бояри, які усвідомлювали потребу в захисті своєї батьківщини. Князі утримували дружинників, платили грішми, дозволяли привласнювати частину завойованого майна, давали землі. Дружини князя складалися з полків (по 100-200 чоловік), їх називали за іменем князя і, рідше, - земель. Полк міг підрозділятися на менші частини.
Народне ополчення (або вої) спочатку не мало постійної військової організації, а збиралося лише для самооборони, коли нападав ворог. Пізніше князі Олег Віщий та Ігор Старий почали брати воїв у походи. До них залучали міський люд, селян-хліборобів.
Молодша дружина або гридь була ядром збройних сил і складалася з професійних воїнів, охороняла князя, княжий двір і майно, виконувала окремі адміністративно-судові доручення князя. Молодша дружина становила постійне населення сторожових градів-фортець, збудованих на кордонах Русі чи окремих князівств.
Зброя княжої доби була двох видів: охоронна й зачіпна. До першої належали панцир, кольчуга, шолом, щит, що служили для захисту тіла в бою. За княжої доби були два основні роди війська: оружники і стрільці. Оружники мали на озброєнні панцир, шолом, щит, меч, спис, сокиру. Стрільці були тільки озброєні луком із стрілами.
В часи Київської Русі основу українського війська складали військові дружини, які становили постійну військову силу князя. Їх чисельність була відносно невеликою - десь близько 2 - 3 тис. чоловік, а то й менше.
Військо Галицько-Волинського князівства було організоване за зразком традиційного руського, але відзначалося деякою місцевою специфікою. Через постійну боротьбу князів з боярами, вони часто не могли розраховувати на боярську військову допомогу. Це змусило Данила Романовича провести реформу, в ході якої він створив незалежне від боярської дружини княже військо, набране з «простих людей» і безземельного боярства. Воно поділялося на важкоозброєних «оружників» та легкоозброєних «стрільців».
Оружники, у кольчугах і шоломах, з списами, мечами і щитами входили у бій на конях або пішо. Стрільці були озброєні луками й захищали оружників з флангів та починали бій, вражаючи ворога стрілами. Після знищення Києва стало очевидно, що дерев'яні «гради» виявлялися слабими проти поліпшених засобів наступу, які мали у розпорядженні ординці. Тому готуючись до боротьби, король Данило почав будувати міцніші укріплення - кам'яні.
Воїни Галицько-Волинського князівства
Козацька Доба
Але татарська навала у XIII-XIV століттях привела до занепаду української держави і її війська. Землі України потрапляли під литовські, польські, угорські, молдовські прапори. XV-XVIII століття в історії України - це період козаччини.
Головна історична умова виникнення козацтва як суспільного стану і збройної сили - підневільне становище України під владою сусідніх держав Литви і Польщі, позбавлення її власної етнічної державності, соціальне гноблення, а також небезпека з боку орд кочівників, які грабували, нищили, брали у полон український люд. У цей час визріває національна свідомість народу, міцнішає його бажання здобути свободу і незалежність.
Перші письмові згадки про українських козаків містять джерела кінця XV - початку XVI століття. Спочатку козаки не мали ніякої військової організації, а збиралися у ватаги по кілька десятків чоловік. Зброя їх була простою: луки, списи, сокири, шаблі, примітивні рушниці, їхньою тактикою була локальна війна, а метою - здобич.
Лише у першій половині XVI ст. козаки освоїли простори нижче дніпрових порогів - так званий Низ і почали будувати козацькі укріплення - січі (від слова «сікти»). На рубежі 40-50-х років XVI століття козаки заснували могутню фортецю на Дніпровському острові Тамаківка (поблизу сучасного м. Марганця Дніпропетровської обл.).
Уряд Речі Посполитої намагався поширити свою владу на Запорозьку Січ і приборкати непокірне козацтво. У 1572 році король Сигізмунд II Август видав універсал про прийняття на державну військову службу 300 козаків, яких записували в спеціальний список - реєстр. Реєстрове козацьке військо отримувало одяг, зброю, платню, вправлялось у військовій майстерності. За реєстровими козаками залишалися права на свободу та волю.
Козацьке військо мало демократичний устрій. Усі політичні й організаційні питання вирішувалися на раді. Залежно від її учасників рада поділялась на повну, військову, генеральну, старшинську, чорну. Командування військом здійснювали військова старшина різних ступенів. На чолі війська стояв гетьман. Він був головою козацької держави, мав повну адміністративну владу, брав активну участь у законодавчій діяльності, судовій справі.
До генеральної старшини входили: обозний, судді, писар, осавули, хорунжий і бунчужний. Адміністративна і військова влада у полку належала полковникові. Кожний полк (500-1000 чол.) поділявся на сотні (100-200 чол.) і курені (10-20 чол.). До сотенного уряду входили: сотник, сотенний осавул, хорунжий і писар. У курені командував курінний отаман або десятник (міський, сільський). Усім військом керував кошовий отаман з суддями, осавулами, писарями.
У перший половині XVIII ст. запорізьке козацтво піднеслося до рівня найкращих європейських армій. Особливо відзначалися військовою майстерністю піхота, яка була головним видом козацького війська й вважалося найдосконалішою в Європі. Козацька піхота героїчно билася з ворогом, використовуючи особливу тактику: шикувались в три шеренги (перша стріляла, друга подавала рушниці, а третя їх заряджала). Піхота козаків вміла гарно штурмувати ворожі фортеці, а також сміливо воювала на морі.
Козацькі човни мали довжину 20 м, ширину 3-4 м, глибину 2,5 м. На одному човні було 20-30 веслярів, 50-70 воїнів, 4-5 легких гармати. Швидкість - 15 км/год. Кіннота козацького війська в 1-й половині XVII ст. була менш чисельною, ніж піхота, і відзначалася високою військовою майстерністю.
На високому рівні у запорожців була розвідувальна та сторожова служби. Створювалася ціла система вимог із відповідною сигналізацією - прообраз світлового телеграфу. Сигнали про небезпеку від самого кордону послідовно передавався до козацького війська. Козаки вміло вели розвідку, навіть у стані ворога. Чисельність козацького війська значно змінювався протягом століть. Вони були озброєні шаблями, короткими списами, а також вогнепальною зброєю: мушкетами, пістолями, самопалами. У козаків також були бойові молотки, якірці, рогульки, що застосовувалися у боротьбі проти ворожої кінноти. Порох, кулі, зброю запорожці виготовляли самі або ж діставали в бою.
Реєстрове Козацтво
Спроби організації українського війська реєстрового козацтва сягають 1524 року, у якому Великий князь литовський і король Польщі Сигізмунд І Старий доручив Семенові Полозовичу і Криштофові Кмитичу організувати козацький відділ на державну службу. Через брак фінансів цей проєкт не реалізовано. Військо реєстрових козаків було створене універсалом короля Сигізмунда II Августа 2 червня 1572 року, коли було доручено коронному гетьманові Юрію Язловецькому найняти з низових козаків на службу 300 осіб.
1590 року загальний сейм Речі Посполитої ухвалив збільшити реєстр до 1000 козаків. Крім оборони кордонів реєстровці мали стримувати інших козаків від самовільних виправ у Молдовське князівство, головний табір перенесли з Базавлуку до урочища Кременчуг на молдавському березі Дністра. Базою провіанту та матеріальної підтримки замість Черкаського староства стало Снятинське.
Реєстрові козаки були зобов'язані відбувати службу на Наддніпрянщині й посилати за наказом уряду Речі Посполитої загони на Дніпрові пороги. Намагання короля Стефана Баторія і його наступників контролювати через реєстр зростання українського козацтва виявилися марними. Ці козаки несли службу на найнебезпечнішому кордоні, через який татари нападали на українські землі. Цей особливий реєстр був створений з метою мати в разі татарських нападів завжди напоготові 2 000 козаків. Вони були на самозабезпеченні.
Під час козацьких повстань 1591-1596 років сеймовими постановами реєстрове козацтво було ліквідовано. Але 1599 року почалося нове складання реєстру. В 1-й половині XVII ст. чисельний склад реєстрового козацтва не був сталим.
Збройні сили Української Народної Республіки (1917-1921)
Наприкінці 1917-го Українська Центральна Рада мала близько 100 тисяч солдатів у тилових гарнізонах і ще більше в українізованих частинах діючої російської армії. Але об'єднати їх під загальним командуванням і використати цей величезний потенціал для захисту України не вдалося.
29 квітня 1918 року, внаслідок державного перевороту, замість УНР постала Українська Держава на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським. Більшість військових частин, що залишилися від УНР були розформовані. Натомість почалося формування кадрованих частин, що мали стати основою для розгортання Війська Української Держави. Наприкінці осені 1918-го чисельність гетьманської армії становила близько 65 тис.
У листопаді того року починається антигетьманське повстання під проводом Директорії відновленої УНР. Його головною ударною силою були Окремий загін Січових Стрільців та Запорізький корпус. Під прапори Директорії стали сотні тисяч осіб. Здебільшого, однак, це були різношерсті селянські загони. Колишні гетьманські частини та деякі новоутворені підрозділи втратили військову дисципліну й боєздатність, що породило отаманщину й анархію.
Стрілець Української Галицької Армії, Львів, 1918 рік
1 листопада 1918-го, після розпаду Австро-Угорської імперії, в Галичині постала Західноукраїнська Народна Республіка з власними збройними силами - Українською галицькою армією (УГА). До червня 1919-го УГА провела кілька блискучих операцій проти польського війська. У цей час бойові частини УГА нараховували до 45 тисяч багнетів та понад 2,5 тисячі шабель. У липні 1919-го Українська Галицька армія об’єдналася з Дієвою армією УНР та продовжила боротьбу. У серпні 1919-го майже 100-тисячна об’єднана українська армія розпочала наступ на Київ.
Регулярна Дієва Армія Української Народної Республіки постала лише 1919-го, наприкінці якого нараховувала 20 тисяч багнетів і шабель. Мала на озброєнні близько 150 гармат. Найчисленнішим родом військ Дієвої Армії УНР була піхота. Основною бойовою одиницею піхоти був полк (бригада), який складався зі штабу, трьох піших куренів, гарматної батареї, розвідувальної, зв'язковою, саперної, санітарної чот, полкової обозної валки та полкового оркестру.
Українська піхота була краща в наступі ніж в обороні, бо постійно потерпала від браку набоїв. Основною автоматичною зброєю були станкові та ручні кулемети. Також використовувалися гвинтівки та карабіни, пістолети, револьвери. Широко застосовувалися також і ручні гранати. Артилерія, за свідченнями сучасників, була найкращою частиною українського війська. Одним із найпотужніших підрозділів Дієвої Армії УНР була 3-тя Залізна Дивізія, яка влітку 1919-го отримала бойовий прапор.
Навесні 1920-го вцілілі підрозділи Армії УНР після короткого перепочинку й реорганізації вкотре вступили у боротьбу проти більшовиків. Але досягнути перелому не вдалося. Восени 1921 року українські війська під командуванням Юрія Тютюнника провели Другий зимовий похід. Він став останнім актом у боротьбі за українську незалежність.
Військове мистецтво України періоду 1917-1921 рр.
Українське воєнне мистецтво у 1917-1921 роках народжувалося в боях. У наступальному бою застосовувався обхід і охоплення з метою виходу у фланг і тил противника у комбінації з одночасними діями з фронту. Бойові дії українських військ характеризувалися рухливістю та швидким маневруванням невеликими підрозділами на великій території. Артилерійські батареї й окремі гармати розташовувались усередині бойових порядків і вели вогонь прямою наводкою. Піхота натомість мала прикрити артилерію, забезпечивши її захист від атак противника.