Галицько-Волинське князівство (д.-рус. Га́лицько-Воли́нська держава, Князьство Галичьскоє и Волыньскоє), відоме також як Королі́вство Руське в деяких європейських джерелах ХІІІ-XV століть, було середньовічною монархічною державою у Центрально-Східній Європі, що існувала в 1199-1349 роках.
Правителями були князі й королі з династій Рюриковичів, П'ястів і Гедиміновичів. В історії українського народу Галицько-Волинська держава відіграло надзвичайно велику роль, ставши після занепаду Києву, новим центром політичного та економічного життя.
Утворення та розквіт
Утворене волинським князем Романом Мстиславичем унаслідок приєднання Галицького князівства 1199 року. А енергійна об'єднавча політика князів Романа Мстиславовича та Данила Романовича Галицького сприяла політичному піднесенню князівства, перетворенню його на активного політичного гравця на міжнародній арені. Одне з найбільших князівств періоду територіальної роздробленості Русі.
Вдале географічне розташування, насамперед близькість до західноєвропейських торговельних шляхів, зумовило економічне зростання та зміцнення даної території. Після коронації Данила Романовича 1253 року в деяких іноземних джерелах стало іменуватись Королівством Руським.
Проводило активну зовнішню політику в Східній і Центральній Європі. Головними ворогами (конкурентами) були Польща, Угорщина, з середини XIII століття - Золота Орда і Литва.
Занепад
Занепало внаслідок династичної кризи та через надмірно сильні позиції боярської шляхти у політиці. У 1340 році, у зв'язку зі смертю від отруєння останнього повновладного правителя князівства Юрія Болеслава Тройденовича, розпочався тривалий конфлікт між сусідніми державами за галицько-волинську спадщину. У 1349 році королівство перестало існувати як єдина політично ціла одиниця: Галичина була поглинута сусіднім Польським королівством, а Волинь поступово інкорпорована Гедиміновичами до Великого князівства Литовського після смерті останнього руського короля та волинського князя Любарта.
Після смерті Казимира Великого у 1370 році Галичина, як і всі землі Корони Польської, була успадкована Людовиком Великим. Угорщина не визнала зайняття Галицької землі Польщею у 1387 році.
Територіальний поділ
Землі простягалися в басейнах рік Сяну, Верхнього Дністра, Західного Богу (Бугу). Карпатські гори на південному заході були природним кордоном Галицько-Волинського князівства (відділяли від Угорщини). У 1320-х роках цей кордон було відсунуто південніше у зв'язку з приєднанням галицькими князями Закарпаття.
- Західний кордон з Польщею затвердився по лінії, що проходила річками Яселкою, Віслоком і Сяном, також суходолом на 15-30 км на захід від ріки Вепр.
- Північна межа князівства пролягала ріками Нарвою та Ясельдою, на півночі Берестейської землі і часто змінювалася через перманентні війни з Литвою.
- Східний кордон з Турово-Пінщиною і Київщиною проходив через Прип'ять, Стир, правим берегом ріки Горині, з кінця XI століття - по річці Случ.
- Південна межа Галицько-Волинського князівства починалась у верхів'ях Південного Бугу і сягала верхів'їв Пруту і Серету.
Починаючи з 1199 року, межа між Галицьким і Волинським князівствами залишалася по галицькій стороні міста Любачів, Львів, Голі Гори, Пліснеськ, по волинській - Белз, Буськ, Крем'янець, Збараж, Тихомель.
Волинь утворювала одне Волинське князівство зі стольним градом Володимиром, яке в результаті міжусобиць і спадкових поділів володінь було подрібнене на менші удільні князівства. Галичина складалась з чотирьох основних князівств, які ліквідовувались при сильній княжій владі і виникали за її послаблення.
Князівства:
- Галицьке князівство з центром у Галичі у серці Підкарпаття.
- Звенигородське князівство з центром у Звенигороді на півночі.
- Перемиське князівство з центром у Перемишлі на заході.
- Теребовлянське князівство з центром у Теребовлі на північному сході.
У середині XIII століття (час правління Данила Романовича) усі 4 землі Підкарпаття були об'єднані в рамках одного Галицького князівства. Поділ на малі землі-князівства зберігався до кінця XIII століття.
Символіка
Найдавніші відомості про державно-династичні герби Держави Романовичів походять від середини ХІІІ століття. При цьому треба розрізняти родові символи та територіальні, останні з яких і можна трактувати саме як державний герб.
За свідченням літописця, на кам'яній вежі, що знаходилась поблизу міста Холм, де мав резиденцією Данило Романович, був вирізьблений орел. Не виключено, що цим знаком, у вигляді двоголового орла, користувався ще батько Данила Роман Мстиславич, який на думку деяких дослідників був одружений з дочкою візантійського імператора.
У писемних джерелах наявні звістки про печатки «з зубом», які були при грамотах князя Лева. У геральдичній поемі Конрада фон Муре «Clipearium Teutonicorum» вміщено опис герба одного з руських правителів - «Червоний повстяний капелюх у білому полі Руського короля, народ якого проживає далеко від Рейну».
Король Юрій Львович використовував печатку, на лицевій стороні якої зображений король на троні, на зворотній - озброєний вершник, що тримає щит із зображенням лева, який ніби спинається на скелю. Ймовірно, з іменем короля Юрія пов'язана поява державного герба з зображенням хреста.
Син Юрія, Лев, використовував печатку, на лицевій стороні якої зображений володар, обабіч якого - півмісяць і хрест, а на зворотній стороні - лев. На портолані Анджеліно Дульсерта, датованому 1339 роком, над Львовом намальований зелений прапор з червоним хрестом і півмісяцем.
У XIV столітті один з руських володарів карбував монети, на аверсі яких зображений хрест, на реверсі - лев. Андрій Гречило вважає, що стабілізація постійного територіального знаку Держави Романовичів мала б пов'язуватися ще з фактом коронації Данила Романовича та прийняттям ним королівських атрибутів.
На думку О. Однороженка, від початку XIV століття в основі гербів столичних міст Володимира і Львова перебували сюжети похідні від державних гербів. На печатці Львова бачимо лева в міській брамі, на печатці Володимира - озброєного вершника з німбом (постать святого Юрія на коні), що проколює списом крилатого змія.
Історіографія
Початковий період історії Галичини і Волині в період перших Ростиславичів висвітлює «Повість минулих літ», а події 1117-1199 років розкриває Київський літопис. Перші дослідження, присвячені історії Галичини і Волині, з'явилися наприкінці XVIII століття (роботи австрійських істориків Гебгарда, Гоппе та Енґеля).
Першим істориком, який написав наукову «Историю древняго Галичско-русского княжества» у трьох частинах (1852-1855) був Денис Зубрицький. Йому наслідував Антоній Петрушевич, який 1854 у статті «Обзор важнейших политических и церковных происшествий в Галицком княжестве c половины XII до конца XIII ст.» дав загальний огляд історії Галичини.
1863 професор Львівського університету Ізидор Шараневич вперше на основі історичних, археологічних і топонімічних джерел видав у Львові «Історію Галицько-Волинської Русі від найдавніших времен до року 1453». У першій половині XIX століття історію Волині та Холмщини досліджували Руссов, Михайло Максимович, Комашко, Перлштейн і Вербицький, Стецький, Крушинський та інші. Їхні праці мали оглядово-популярний характер.
1885 у Варшаві вийшла спеціалізована робота Лонгинова «Червенские городы, исторический очерк, в связи c этнографией и топографией Червоной Руси», присвячена історії Холмщини. Більшість праць XIX століття висвітлювали переважно політику Галицько-Волинського князівства, оминаючи соціально-економічну тематику.
Після анексії західноукраїнських земель СРСР у 1939 році тема Галицько-Волинського князівства була піднята радянською історіографією. Дослідники XX століття приділяли головну увагу переважно соціально-економічній проблематиці. Нові підходи до висвітлення історії князівства були представлені в роботах Бориса Грекова, Пічети, Володимира Пашуто.
Населення
Джерел, на основі яких можна провести підрахунки населення Галицько-Волинського князівства, не збереглося. У Галицько-Волинському літописі є згадки про проведення князями переписів і укладання списків підконтрольних міст і сіл, проте дані самих переписів відсутні, а списки населених пунктів, зазвичай, неповні.
Відомо, що галицько-волинські князі часто практикували переселення мешканців з завойованих земель до Володимирщини, Холмщини і Галичини. На основі історичних документів та топографічних назв можна припустити, що третина або більше поселень Галичини і Волині, які існують нині, виникла не пізніше доби Галицько-Волинського князівства, їхні жителі були переважно слов'янами-русинами.
Окрім них, існували нечисленні поселення, засновані полоненими поляками, «литовцями» - прусами, ятвягами, литвинами; представниками кочових народів. У VI - VII століттях на землях сучасних Волині і Галичини існували потужні родоплемінні союзи. На початку VII століття згадуються дуліби, наприкінці століття - бужани, черв'яни, уличі, білі хорвати, землі яких мали по 200-300 поселень.
До середини IX століття існувало об'єднання волинян, якому підлягали інші племена (мало великий авторитет серед слов'ян). Центрами таких племінних політичних об'єднань були укріплені городища.
Передісторія
Історики припускають, що на початку 960-х років землі Галичини і Волині були захоплені та приєднані до Київської держави Святославом Ігоровичем. Після його смерті в 972 році ці території повернулись до сусідньої Польщі. 981 Володимир Святославович знову підкорив Галичину і Волинь, включно з Перемишлем і Червеном.
В 992 році він підкорив білих хорватів та остаточно приєднав Підкарпаття. 1018 польський король Болеслав Хоробрий скористався міжусобицями руських князів, захопив Червенські міста (перебували в володінні Польського князівства 12 років допоки Ярослав Мудрий знову захопив їх у походах 1030-1031 років). На середину XI століття землі Галичини і Волині остаточно закріпилися у складі Руської держави.
Серед них провідне місце посідала Волинь - багатолюдна земля з розвинутими містами, торговим шляхом на захід. Столицею усіх західноруських земель було місто Володимир, де перебував княжий престол і єпископія.
1084 у землях Галичини вокняжилися Ростиславичі, почергово правили князі-ізгої Рюрик, Володар і Василько. У результаті воєн з волинськими і київськими князями наприкінці XI століття вони вибороли собі незалежні князівства. 1141 ці князівства були об'єднані сином Володара Володимирком в єдине удільне Галицьке князівство зі столицею в Галичі.
За правління сина Володимира Ярослава Осмомисла Галицьке князівство поставило під свій контроль землі сучасної Молдови, Подунав'я. Після смерті Ярослава 1187 бояри не захотіли приймати його синів князями; «скоївся великий заколот в Галицькій земли», у результаті якого вона була окупована угорськими військами короля Бели III.
На противагу швидкому виокремленню Галичини в удільне князівство стратегічно важлива для Києва Волинь перебувала в залежності від нього до 1160-х. Її виділення в окреме князівство розпочав київський князь Ізяслав Мстиславич, онук Володимира Мономаха, який почувався непевно на київському престолі.
Об'єднання земель
Об'єднання Галичини і Волині було здійснено волинським князем Романом Мстиславичем, сином Мстислава Ізяславича. Скориставшись безладдям у Галичі, він вперше захопив його 1188, але не зміг утримати під натиском угорців, які також вдерлися до галицької землі на заклик місцевих бояр. Вдруге Роман приєднав Галичину до Волині 1199 після смерті останнього галицького князя з роду Ростиславичів.
Водночас князь Роман втрутився у боротьбу за Київ: здобув його 1204 року, прийняв титул Великого князя київського 1202 року, 1204 здійснив успішні походи на половців, чим завоював популярність серед простого населення. На початку XIII століття князь Роман перетворився на наймогутнішого правителя Східної Європи, якого літописці називали «великим князем», «самодержцем усієї Руси» та «царем в Руській землі».
Період міжусобиць
Через раптову смерть князя Романа у Галицько-Волинському князівстві утворився вакуум влади. Галичину і Волинь охопила низка безперервних міжусобиць, іноземних інтервенцій. Волинські дрібні князі унезалежнилися, галицькі бояри відмовилися визнавати владу малолітніх Романовичів - Данила, Василька.
Першими розпочали боротьбу за владу у Галицькому князівстві Володимир, Святослав та Роман Ігоровичі - сини оспіваного у «Слові о полку Ігоревім» новгород-сіверського князя Ігоря Святославича. Вони утримувались в Галичині з 1206 по 1212 рік, через конфлікт з боярською верхівкою зазнали поразки.
В результаті цього, 1213 року княжий престол у Галичі узурпував боярин Владислав Кормильчич, лідер проугорського угруповання галицької шляхти. Після його вигнання 1214 монархи Угорщини та Польщі, користуючись слабкістю галицьких земель, вдерлися до них і розділили між собою.
Війну проти іноземців очолив Мстислав Удатний - виходець з дрібних київських князів (до того владарював у Новгороді). За допомоги половців розбив угорські війська у вирішальній битві під Галичем 1221 року, визволив Галицьке князівство і став панувати. Волинь по смерті князя Романа розпалася на дрібні удільні князівства, її західні землі були захоплені польськими військами.
Законні володарі Галицько-Волинського князівства, малолітні Данило і Василько Романовичі утримували лише другорядні волості. 1215 року вони спромоглися повернути собі Володимир, 1219 здійснили перший успішний похід проти Польщі. 1227 Романовичі звільнилися з-під польського протекторату через смерть короля Лешка I Білого, розбили удільних волинських князів, до 1230 об'єднали у своїх руках Волинь.
Князі Данило і Василько повернули половину земель, які належали їхньому батькові. Наступні 8 років вони воювали за свою другу «вотчину» Галичину (окуповану угорцями). Об'єднавши колишні володіння батька Романа, князі-брати Данило і Василько розподілили повноваження. Перший сів у Галичі, другий у Володимирі.
Монгольська навала
Перед ординською навалою на руські землі Галицько-Волинське князівство встигло розширити свої кордони. З приходом ординців позиції галицько-волинських князів похитнулися. 1240 було захоплено Київ, 1241 ординці вдерлися до Галичини і Волині, де сплюндрували безліч міст, включно зі стольними градами Галичем і Володимиром.