Українські реалії та менталітет - теми не лише для задушевних розмов “в жилетку”. У будь-якій ситуації українець знайде смішинку, що перетворить прикру пригоду на повчальну історію! Український контент підібрав низку гуморесок від кращих володарів поетичного слова, в яких українець напевне зможе упізнати себе. Або ж принаймні свого ближнього…
Традиційна українська страва - вареники
Приклади гуморесок українських авторів
Павло Глазовий, “Як вареники варили кум і я”
Кум поїсти неабиякий мастак. Йому жінка, що не зварить, все не так. Вередує: - Як з’їдаю твій обід, Наче гирю закладаю у живіт. Он торік я в ресторані,- каже,- був… Ледве миску з деволяєм не ковтнув. Там таку дають підливку - смак і шик! З нею з’їсти можна власний черевик.
Раз в неділю ми остались без жінок: Подались вони раненько на товчок. Ми із кумом закурили, сидимо. Кум наліво, я направо - плюємо. - Не зоставили нам їсти, то й нехай… А ми зваримо вареники давай! Налили ми в ночви свіжої води. Півмішка муки засипали туди. Я качалку взяв, а кум мій - макогон, Тісто туго замісили, як гудрон. Дріжджів кинули дві пачки - красота! Потім перцю і лаврового листа. Тісто витягли на стіл ми та й січем - Я ножакою, а кум мій сікачем.
В казані кипить, аж піниться вода. Я ліплю, а кум вареники вкида. На вусах у мене тісто, в нього сир. Кум по кухні походжа, як командир. - Хай живіт,- говорить,- лопне, а жінкам Отакунького вареничка не дам! В казані вода вирує, булькотить. Сир гарячий нам на голови летить. Покипіло так не більше двох годин, Бачим: збились всі вареники в один. Ми вареник той штовхаємо до дна, А він лізе, випирає з казана. Кум говорить: - Ну, нехай вже буде так. Покуштуємо, яке воно на смак.
Поділили ми вареник, сидимо. Кум виделкою, я ложкою - їмо. Я помалу ремиґаю, кум жує. - Ну,- цікавиться,- як враження твоє? - Я показую на пальцях і стогну: Зуби злиплись, язика не поверну. В кума очі лізуть з лоба - не ковтне. Просить: - Стукни по потилиці мене! - Я як двину його в шию кулаком! Тут відразу нам полегшало обом. Кум затявся на своєму: - А жінкам Я однаково й понюхати не дам!
Те, що я не з’їв і кум мій не доїв, Потаскали кабанові ми у хлів. А кабан понюхав тісто, кашлянув, Перекинувся в баюру і заснув. Кум штовха його: - Пардон, мусьє кабан! Вибачайте, я не знав, що ви - гурман. Може, й ви вже захотіли в ресторан? - І надів йому на голову казан…
Степан Олійник, “Йшов автобус на Полтаву”
По білету і по праву Кожен зручно в крісло сів. Проти ночі на Полтаву Курс узяв автобус “Львів”. І висловлює бабуся Водію тривогу-страх: - Я Лубни проспать боюся, Розбуди мене в Лубнах! Не забудь лише, синочку! - Добре, добре! - той прорік. Сіла бабка у куточку І схилилася набік.
Та водій - аж за Лубнами Спохвативсь, що винуват. Розвернув машину з нами І везе стару назад! Чортихається, не в дусі (Хоч із власної вини!). Врешті став і до бабусі: - Вигружайтеся! Лубни! А бабуся із куточка: - Їдь, синок! - рукою мах.- То казала мені дочка: «З’їж таблетку - у Лубнах!».
Павло Глазовий, “Про пілюлі й порошки”
Занедужав наш Омелько, Кілька літ хворів. Побував у кабінетах Всяких лікарів. Порошки й пілюлі всякі Без кінця ковтав, Доки висох, як тараня, Аж зеленим став. На дослідження недавно Він в лікарню ліг. Терапевт його облапав З голови до ніг.
Всю історію хвороби Пильно прочитав: Скільки з’їв пілюль Омелько, Скільки поковтав. Прочитав і довго думав: Дати щось нове - Порошки якісь, пілюлі? Чи нехай живе?..
Петро Досужний, “Вполював кум гусака”
Повернувся з полювання Мисливець Кислиця - З одного боку гусак, З другого рушниця. Сам побитий, у синцях, Ще й дві ґулі має.- Звідки ти прийшов отак? - Кум Іван питає.- З полювання, - відказує Невдаха-мисливець, - Вполював от пернатого Жінці на гостинець!
А побитий сам чому? - Іван поспитався. - Може, тобі цього разу Лютий звір попався?- Та не винен тут гусак, - Кум озвався з гиком, - Та господар, бач, у нього Виявився диким.
Аркадій Музичук, “Конспірація”
Дідусь з бабусею сидять Самотньо у хатині, Про всяке-різне гомонять: Про гній, зерно і свині… Бабуся глянула в вікно.- О, йде Максим до тебе.- Чого це? Ввечері ж кіно?- Мабуть, що дуже треба.- Він щось несе? -до баби дід.- В руках нема нічого.- Тоді палкий йому привіт, Нема мене для нього.
Зайшов сусіда, привітавсь.- А де ж Василь?- Немає!- Я так на нього сподівавсь, Піду до Миколая.- Що, куме, трапилось, кажіть?- Зірвав Василь мій графік. Хотів півлітра з ним розпить…- Я тут, Максиме! В шафі!
Петра Ребра, “Що для жінки головне”
Джура голить перші вуса, Що кущаться на губі. Мріє: - З Січі повернуся - Жінку виберу собі. Тільки б знати, -каже джура, - Що в цій справі головне? Щоб була струнка фігура? Чи обличчя чарівне?
Чи для жінки вкрай важливо, Щоб уміла шить-варить? Чи співала? Чи, можливо, Вміла красно говорить?- Та не в цьому, хлопче, діло! - Чує він од козака. - Головне, щоб жінка вміла Прикусити язика!
Віктор Баран, “Камера”
Зранку причвалав на ринок У райцентр Микита - Треба для велосипеда Камеру купити. Удалося те, що треба, Швидко відшукати, Зупинився дядько, просить Товар показати.
Продавець привітно сяє, Мов троянда майська:- Камеру? Але яку: Польську чи китайську?- Ти про це, -Микита каже, - Міг би й не питати, Наче я ото із нею Буду розмовляти. По-чужому я не вмію, Бо приїхав із села. Дай таку, щоб не спускала І дешевою була!
Олексій Домницький, «Золоте весілля»
В діда Гната у сім’ї Визначна подія - Півстоліття вже у шлюбі Він й баба Надія. Поз’їжджалась дітвора, Правнуки, онуки. Зайшов сільський голова, Щоб потиснуть руки.
Завітали всі сусіди, Родичі, знайомі, Журналісти із видання «Село на підйомі». Добрих слів наговорили, Щось й подарували, Довгих років «молодятам» Щиро побажали.
Під кінець вже журналісти До баби звернулись: «Ви б за діда знов… якби Роки повернулись?» «За оцього? Та ви що?! Бузувір, та й годі. Та не знайдете такого Більше у природі! Ходить, бурчить, чіпляється, Все йому не смачно. А на мене ж задивлялись Хлопці кращі значно. Із ним молодість моя Так хутенько збігла… Я б за нього не пішла… Я б за ним побігла.
Олексій Домницький, «Європейський вибір»
Нікудишній в діда Гната В телевізорі сигнал: Скрізь сніжить -і перший, й другий, І дванадцятий канал. Вник синок й привіз із міста Для супутника комплект - Й нині в діда вся Європа І в селі авторитет…
Якось він дививсь програму На каналі RTV, Й око вжалила реклама, І вхопила за живе: Кажуть, мов, якщо із струмом У вас вдома тарарам, То недбалий постачальник, Глядачі, дістався вам. Не кладіть у довгий ящик, Враз заяву напишіть І його, собі ж на краще, На достойного змініть.
«А і правда!» -дід подумав, Якщо вітер чи дощить, Або струму в нас немає, Або лампа лиш блищить. І хвилини не вагався, Взяв у руки олівець Й в райенерго власноручно Надіслав він папірець - Мов, не хочу, відмовляюсь, Надто довго я мовчав, Хочу, щоб мені хтось інший Струм до хати постачав.
Вже за день чи два із міста Авто гарне приліта:- Оце, діду, -запитали, -Ви прислали нам листа?- Я, - говорить дід відверто, -Хочу кращого знайти!- То й шукайте! -кинув майстер І відрізав всі дроти.
Куди дід не кидавсь потім, Не доводив склад біди, Що в Європі все це можна, А ми ж прагнемо туди. Візаві лиш насміхались:- Як невгодне наше вам, Забирайте ваші лахи Й поселяйтесь, діду, там.
Гумор - запорука гарного настрою
Значення гуморесок в українській літературі
В чім секрет незгасного інтересу до гуморески? Може в тім, що наш народ дуже полюбляє сміх? Може в тім, що наша література має багату традицію в жанрі гуморески, а сатирики й гумористи, як повелося, й дотепер в дефіциті? Гумореска - це плідний розвиток традиції народного гумору, тільки вже на новому, вищому щаблі літературного процесу. Часом здається що всі гуморески та фейлетони таких відомих майстрів, як гуморески Остапа Вишні, гуморески Павла Глазового, гуморески Степана Руданського, Степан Олійник гуморески, Петро Ребро вірші - то не плід їх художньої уяви, а звичайні малюнки з натури. Українські гуморески цих та інших авторів відзначаються оригінальністю тематики та характерів героїв, життєвою достовірністю змальованих подій і складною простотою гумористичної оповіді.
Байки українських письменників для своїх гуморесок вони вишукують цікаві історії, оригінальні комічні ситуації. Леонід Гажала розповідає про те, як почав писати, так: «Мене цьому ніхто не вчив, не підказував. Я просто римував слова і старався менше афішувати свою писанину, боючись насмішок. Ще, може, те, що я почав писати, заслуга сотень і сотень книжок, які перечитав, починаючи з казок у першому класі. Читав усе підряд - книги, журнали, газети. Шлях до слави у пана Леоніда був тернистий, не завжди і не всі маститі літератори хотіли визнавати творчий дар Гажали. Після армії, працюючи в Білій Церкві на початку 70-років, насмілився понести в літературну студію «Заспів» свої вірші. Але там один відомий літератор, який через багато років, підписуючи йому книгу, назвав Леоніда Гажалу білоцерківським самородком, не сприйняв його творчості. Після його критики у пана Леоніда на довгі роки пропало бажання брати в руки перо. І лише у 1989 році вийшла його перша гумореска «Велика подяка», яка пішла у світ.
«Я так живу» - четверта книга поета-патріота, поета-лірика, поета-гумориста. У ній «зібране» все життя Леоніда Йосиповича, яке тісно переплетене з життям України, тому під час виступу автора були і сльози - сльози-пам'ять, сльози-згадка, сльози-радість. Якщо людина навіть у найскладніших ситуаціях не втрачає почуття гумору, таку людину не зламати. Ой, скільки сміху в нас було!!! Тож і цього разу автор декламував, причому напам’ять, свої вірші та гуморески. А вдячні читачі реагували бурхливими оплесками та іскрометним сміхом. А по закінченню зустрічі охоче купували нову збірку автора під назвою «Я так живу». До речі, збірку можна придбати у філії - бібліотеці №10 по вул. Варто зазначити, що для клубу «Чарівна мить» зустрічі з поетами та письменниками стали звичними та улюбленими заходами.