Остап Вишня (Павло Губенко) - митець-новатор, визначний український гуморист мільйонних тиражів, самобутній «чародій сміху», майстер української сатири й гумору. Остап Вишня належить до тих українських письменників, без чиєї постаті й творчості неможливо скласти цілісне уявлення про українську культуру першої половини ХХ ст., тобто великого й суперечливого періоду її розвитку, від Української національної революції - до хрущовської «відлиги».
Діапазон літературних жанрів Вишні різноманітний: це гострі політичні памфлети і оповідання для дітей, комедійні п’єси і фейлетони, нариси і гуморески. З-поміж українських письменників тієї доби О. Вишня мав найбільшу популярність у читача; у ключовий для української культури період «Розстріляного Відродження» він належав до кола основних його творців; його доробок і читацький успіх не раз були предметом гострої полеміки.
Основними темами для творчості Остап Вишня вважав змалювання злободенних суспільно-політичних обставин та спрямування гострого пера іронії проти націоналізму, релігії, вад сучасників: безкультур’я, бюрократизму, обивательщини та забобонів. Сюжети для творів автор брав із життя, а його життєствердний сміх, хоч і викривальний, але доброзичливий, був спрямований на те, щоб допомогти людям зрозуміти і виправити недоліки.
Остап Вишня був чи не єдиним українським радянським письменником, котрий, окрім популярності, мав унікальний суспільний авторитет: у середині 1920-х років, несподівано для себе й влади, він став адресатом тисяч звернень із проханнями про допомогу від читачів, ставши своєрідною національної інституцією (що, ймовірно, було головною причиною його арешту й засудження як «націоналістичного терориста», а через 10 років - навпаки, чудодійного «другого народження»). Отже, осмислення із сучасних наукових позицій постаті й доробку О.Вишні має стати важливим елементом загального переосмисленні української культурної спадщини радянської доби.
Мета статті полягає не в літературно-критичному аналізі доробку чи життєписів О. Вишні, хоча елементи першого й другого у ній присутні. Вона пропонує міждисциплінарний аналіз тих репрезентацій постаті О. Вишні, інтерпретацій та способів використання його творів і суспільного авторитету (символічного капіталу видатної особистості), що мали місце в суспільстві й культурі протягом минулих десятиліть.
Що реальний автор популярних фейлетонів із псевдонімом Остап Вишня та породжене його популярною творчістю однойменне культурне явище - не тотожні, давно констатував Б. Антоненко-Давидович:…сміховина невеликого ґатунку… складає літературне обличчя Остапа Вишні, ба навіть певне явище - “Остап Вишня”, над яким мало ще задумувався, а то й просто не думав сучасний український критик та публіцист (Антоненко-Давидович, 1990, с. 413).
До цього він додавав, що критикувати О. Вишню - це «писати рецензію на нашого читача». Із тим, що виникнення й подальший розвиток культурного «явища Остап Вишня» обумовлене смаками й запитами українського масового читача 1920-х років, можна погодитися, з тим уточненням, що насправді протягом кількох десятиліть, завдяки змінам у державній політиці та в культурному профілі читацької аудиторії сформувалося не одна, а кілька різних іпостасей «Остапа Вишні» як суспільно-культурного феномена.
Далі ми розглянемо ці іпостасі, від Вишні - «короля українських тиражів» і «народного (селянського) гумориста» та створеного зусиллями стукачів і слідчих ГПУ фікційного образу «націоналістичного терориста Губенка-Вишні» - до шістдесятницької агіографії «народного сміхотворця» та до сформованого спершу на еміграції, а потім і в незалежній Україні образу Вишні - «національного подвижника/мученика».
У статті буде проаналізовано, як і ким творилися ці іпостасі, на якій фактичній та суспільно-ціннісній основі, яким було їхнє літературне й символічне наповнення. Тексти культури, пов’язані з творенням і поширенням згаданих іпостасей/репрезентацій, складають важливу частину культури пам’яті України, формують наші уявлення про власне минуле, що й визначає актуальність досліджуваної теми.
Методологічним підґрунтям статті є методи культурних досліджень (що передбачають розгляд того, як поширювалися, споживалися й сприймалися різними групами твори Вишні та його публічна персона в різні часи), а також - дискурсивний аналіз окремих творів письменника та їх критичної рефлексії. За сформованими в культурних дослідженням методологічними підходами до дослідження постаті культурного героя як «комунікаційного феномена»1, аналізуватимуться різні аспекти кількох згаданих вище «іпостасей» О. Вишні, сформованих в українській суспільно-культурній комунікації ХХ ст.
Слід згадати також вплив творчості О. Вишні на формування національної ідентичності окремих груп суспільства. Адже навіть критики «примітивного вишніанства» констатували українізаційний вплив гуморесок Вишні, зокрема й на такі русифіковані групи суспільства, як робітництво й службовців. Адже популярність «вишневих усмішок» сприяла формуванню національної свідомості та «уявлянню нації» не лише етнічно українським селянством, а й масовим міським читачем «усмішок».
Серед українських літераторів О. Вишня унікальний неодностайністю, навіть взаємною конфронтаційністю різних оцінок його творчості й особи. Неодностайність оцінок, політизованих і на позір суто літературних, існувала вже наприкінці 1920-х років, із появою його першого чотиритомника (Вишня, 1928); вона зберігалася до смерті письменника й не зникла дотепер.
Його високо цінували такі різні люди, як М. Хвильовий (1990), Ю. Лавріненко (1959), Л. Новиченко (1954); його критикували й лаяли такі навзаєм несумісні автори, як Б. Антоненко-Давидович (1990) і Д. Донцов2, О. Полторацький (1930; 1954) і С. Єфремов3, Л Первомайський4 і Є. Сверстюк5. Контроверсійною залишається й сама ця творчість.
Попри її значну популярність, досі немає повного наукового видання творів О. Вишні - можливо тому, що на кожному історичному етапі в його доробку виявлялися такі твори, що їх не вважали за можливе включати до чергової збірки «усмішок». «Незручність» доробку та біографії Остапа Вишні обумовила й іншу тенденцію в його критичній рецепції.
Навіть високі літературознавчі оцінки творчості Вишні зазвичай містять обмеження: письменника називають «народним», «невмирущим», «найкращим», навіть «фундатором», але - лише в рамках сатирично-гумористичного жанру. У 1920-і роки Вишню називали «королем українських тиражів» - комплімент сумнівний, бо ж «справжні шедеври» великих тиражів не мають, а українські тиражі - нерівня російським.
Якщо не рахувати скандального тексту О. Полторацького (1930), наукові праці про творчість Вишні почали з’являтися лише в 1950-і роки. Зате після смерті письменника їх потік, підсилений спогадами про нього, став доволі потужним - у бібліографічному покажчику «перебудовного» чотиритомника (Вишня, 1989, с. 578‒594) їх уже понад двісті.
Однак сьогодні, коли перевидані чи оприлюднені майже всі твори письменника, а особливо - після розкриття архівів радянських каральних органів та опублікування документів зі справ, що велися на нього в ГПУ-КҐБ6, практично всі праці, есеї та спогади радянських часів, виглядають якщо не маніпулятивно-нещирими, то неповними й застарілими.
Проблема ще й у тім, що наприкінці 1950-х у текстах про Вишню виникла, а в «застійні» часи - запанувала така тенденція: розвідки про його творчість робилися в панегіричному ключі, а біографічні тексти - в ключі агіографічному (про що - далі). У часи «гласності» перестала замовчуватися раніше заборонена частина творчості й біографії «народного сміхотворця»; наново оприлюднено чимало творів 1920-х років (зокрема, хрестоматійні «Чукрен» та «Чухраїнці»), табірний щоденник «Чиб’ю» і листи до дружини з таборів.
Але на модель наукового й суспільного осмислення постаті та доробку О. Вишні це вплинуло мало: панегіричний тип вишнезнавства й далі домінував, а в агіографії лише виник новий, мученицький лейтмотив (приклад - фільм «Із житія Остапа Вишні», 1991). Наукові та популярні публікації про О. Вишню з’являються й у незалежній Україні (як-от присвячений йому випуск 30 (2016) «Літературознавчих студій» КНУ ім. Т.Шевченка).
Їх можна умовно поділити на такі групи:
- тексти панегіричного чи мартирологічного характеру, що продовжують агіографічну тенденцію 1960-х - 1980-х років (напр., М. Масловська (2016), Л. Монастирецький (2016), Г. Семенюк (2016), В. Кололомієць і O. Іванова (2016) та ін.);
- літературознавчі статті, де розглядаються окремі тематичні, стилістичні, мовні, жанрові чи якісь інші суто літературні та мовні моменти окремих творів або циклів (кількісно найбільша група праць про Вишню);
- не дуже численні зразки глибшого переосмислення творчості письменника в ширшому культурному та суспільно-політичному контексті - зокрема, праці Ю. Цекова (1988) та Ю. Коваліва (2016).
Отже, всебічне, концептуально свіже переосмислення суперечливого доробку Остапа Вишні та його постаті в українській культурі ХХ століття залишається невирішеною проблемою, тож ця стаття покликана зробити істотний внесок у цю справу.
Насамперед, варто нагадати фактичні обставини життя Павла Губенка, відомого як Остап Вишня. Початок був стереотипний: сільське походження; довге й нелегке (через безгрошів’я) здобування освіти.
Народився 1 (13) листопада 1889 року[4] на хуторі біля містечка (тепер село) Грунь, нині Охтирський район Сумської області, в багатодітній (17 дітей) сім'ї відставного солдата Михайла Кіндратовича Губенка та його дружини Параскеви Олександрівни, до шлюбу Балаш[5].
Закінчив початкову, потім двокласну школу в Зінькові, далі навчався в Київській військово-фельдшерській школі, по закінченню якої у 1907 році працював фельдшером - спочатку в російській армії, а згодом - у хірургічному відділі лікарні Південно-Західної залізниці[7]. Та, як згадував письменник, він не збирався присвятити себе медицині - тож, працюючи в лікарні, займався самоосвітою, склав екстерном екзамен за гімназію і в 1917 році вступив до Київського університету[8]; однак невдовзі залишив навчання та цілком віддався журналістській і літературній праці.
У 1917 році, студентом Київського університету, він брав участь у подіях Української революції, був співробітником Міністерства шляхів УНР, кілька місяців провів у контрольованому Директорією Кам’янці, де опублікував перші газетні фейлетони. З 1918 року мобілізований до Армії УНР у медичні частини. Зробив швидку кар'єру - у полон до більшовиків потрапив 1919 року в ранзі начальника медично-санітарного управління Міністерства залізниць УНР.
За це, повернувши до Києва, був заарештований ЧК. Звільнений після клопотання лідера «боротьбістів» В. Блакитного, П. Губенко став газетярем, потім - сатиричним фейлетоністом Остапом Вишнею, і вже «не злазив з радянської платформи», але залишався українським патріотом.
«Визволив» Губенка мало не сам Микола Скрипник - соратник Леніна. Скрипник буцімто читав його гуморески в офіційних виданнях УНР. Павло Губенко справді писав чесно та їдко: попри військовий стан, немилосердно висміював вади Директорії, на кпини брав і особисто Головного Отамана Симона Петлюру. Саме йому приписується крилата фраза: «У вагоні Директорія, під вагоном територія…».
Перший надрукований твір Остапа Вишні - «Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)» - побачив світ за підписом «П. Грунський» у Кам’янці-Подільському в газеті «Народна воля» 1919 року. У цій же газеті було надруковано ще кілька фейлетонів молодого письменника, а з квітня 1921 року, коли він став працівником республіканської газети «Вісті ВУЦВК», розпочалися часи його активної творчості й систематичних виступів у пресі.
Завдяки великій популярності своїх фейлетонів, О. Вишня увійшов до тодішньої літературно-мистецької еліти, став приятелем М. Хвильового, М. Куліша, Л. Курбаса, автором не лише фейлетонів та «усмішок», але й літературних пародій на колег і сатиричних п’єс, аж врешті увійшов до кола чільних постатей того явища, що одержало назву “Розстріляного Відродження”.
Остап Вишня проводив і велику громадську роботу. Він брав участь у діяльності літературних об'єднань «Плуг» і «Гарт», в організації та редагуванні, разом з Е. Блакитним, перших двох номерів журналу «Червоний Перець» (1922) і далі працював у цьому журналі, коли в 1927 році було поновлено його вихід.
Його знайомі оповідали, що Вишня рятував своїх товаришів матеріально й гумором у підвалах ЧК, де він сидів приблизно з кінця 1919-го по весну 1921 року; і в тюрмі НКВС у Харкові, де він сидів з 26 грудня 1933-го по весну 1934 року, і в концтаборі на Печорі в 1934-1943 роках.
Те, що відбувалося в УСРР після 1929 року (процес СВУ, цькування колег-письменників за «націоналізм», розкуркулення й колективізація, а потім і Голодомор) викликало у Вишні та його друзів спершу наївні спроби розібратися й виправити «непорозуміння», потім - сум’яття й депресію, втечу в пияцтво, а для декого - в самогубство. Після 1930 року Вишня писав мало, а радянські видавництва майже нічого з його творів не видали. Неласка влади до українсь...
До арешту Остапа Вишні доклав руку український письменник Олексій Полторацький (1905-1977), який 1930-го року в журналі «Нова генерація» (№ 2-4) опублікував статтю «Що таке Остап Вишня» із брутальною ідеологічною критикою творчості гумориста. Стаття була передрукована в журналі «Радянська література» (1934, № 4). Ось характерні цитати: «Пісенька Остапа Вишні одспівана.
1933-го року Остап Вишня був превентивно звинувачений у контрреволюційній діяльності й тероризмі, зокрема в замаху на Павла Постишева під час жовтневої демонстрації. Запроторений до таборів ГУЛАГу[11]. У в'язниці контактував з відомим кубанським фольклористом Сергієм Мастепановим, який також був в'язнем.
1934 року в табірному щоденнику Остапа Вишні з'явився запис: «А хто ж? Хто ж співає, крім українців? Звільнений і повернувся до літературної праці 1943 року. Вишню мали розстріляти, але його врятував щасливий випадок.
Одна з причин несподіваного звільнення - успіхи УПА на військовому та ідеологічному фронті. Сталін вирішив, що петлюрівець Вишня своїми гуморесками має спростовувати «наклепи націоналістів» - нібито улюбленця цілої України - Вишню - закатувала Москва, і висміяти «буржуазних націоналістів», насамперед УПА. Так у 1945-1946 роках з'явилась «Самостійна дірка» Остапа Вишні - голос гумориста з могили.
Перший твір після концтабору - «Зенітка». Другий і останній період творчості був непростим для Вишні. Влада надала Вишні квартиру в будинку письменників Роліт, де він мешкав до 1952 року. Протягом 1952-1956 років жив у будинку письменників на Великій Васильківській № 6, де на його честь встановлено пам'ятну дошку.
Помер від чергового серцевого нападу 28 вересня 1956 року[13]. Похований на центральній алеї Байкового кладовища разом з родиною (ділянка № 2). Остап Вишня здобув визнання самобутнього майстра української сатири й гумору.
Усмішка - це різновид фейлетону та гуморески. Увів цей термін сам Остап Вишня. Перша дружина - Олена Смирнова, дочка хатньої господині, в якої Остап Вишня квартирував, З першою дружиною письменник розлучився. 17 березня 1933 року вона померла у Харкові від епідемічного висипного тифу.
Відомі твори Остапа Вишні
- 1919 - Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон.
- «Ні пуху, ні пера» (1973, фільм, режисер В.
| Рік | Подія |
|---|---|
| 1889 | Народився Остап Вишня |
| 1919 | Надруковано перший твір |
| 1933 | Заарештований за контрреволюційну діяльність |
| 1943 | Звільнений з таборів та повернувся до літературної праці |
| 1956 | Помер Остап Вишня |
| 2014 | Випущено ювілейну монету на честь 125-річчя від дня народження |
2014 - Остап Вишня - ювілейна монета номіналом 2 гривні, випущена Національним банком України. Присвячена 125-річчю від дня народження Остапа Вишні - видатного українського письменника, майстра гумористичних оповідань, фейлетонів, шаржів. Монету було введено в обіг 29 жовтня 2014 року.
