Литвини - це історична назва, пов'язана з територією, відомою як «Літва» (Litová/Lituae), що охоплювала трикутник «Гродно-Полоцьк-Мінськ» ще з XI століття. З виникненням Великого князівства Литовського (1240-1791) ця назва поширилася на жителів князівства, а також на його державну мову. Таким чином, литвини - це назва підданих ВКЛ, серед яких були білоруси і (рідше) українці.
Карта Великого князівства Литовського
Історичні Відомості
Поширена в Україні стародавня назва слов'ян ВКЛ (сучасних білорусів і українців) - «литвини». Згідно з Литовським Статутом 1588 р. посади могли займати особи «давніх продков того Велікого князства Літовского урожоний літвін, русін і жамойт». Де литвин - аукшайт-литовець, русин - українець і білорус, жамойт - литовець-жемайтієць.
Згідно з літописними джерелами, литвини були близькими до ятвягів, іншого балтомовного народу. Вони разом займали басейни річок Вілія, середнього та верхнього Німану і місцями середнього Західного Бугу. Згідно з літописом, через їхні землі приблизно у 500-600 роках пройшли з польської Померанії Ільменські Словени, Псковські і Окські Кривичі. Руські землі становили 90 % території князівства. Офіційною мовою була староруська (вона ж староукраїнська та старобілоруська).
Розселення та Території
Нині литвяки живуть на крайній півночі України по обох боках Десни в середній її течії та по ряду її приток (річки Івотка, Свірж, Бичиха, Знобівка (Зноб) і Смяч). Сіверщина - територія формування литвинів на схід від Десни, включає не лише північно-східні частини Сумщини та Чернігівщини, але й ряд суміжних з Україною районів Гомельської області Білорусі й Орловської, Брянської та Курської областей Росії.
Північно-східна межа цієї території пролягає приблизно вздовж річки Знобівки по кордону з Росією. Повертаючи на південь, межа розселення литвинів іде вздовж залізниці від Середини-Буди до Ямполя і через села Білиця, Антонівка, Івот уздовж річки Івотки тягнеться на захід до Десни й села Погрібки. На правому боці Десни вона пролягає поблизу Сосниці, Мени, Березни та Ріпок, повертаючи на північ у бік Гомельської області Білорусі. Точне визначення західних і північних меж потребує додаткових досліджень.
Розташування Чернігівщини на мапі України
Культурні Особливості
Зміною назви «литвини» завдячують державно-політичним чинникам від довшого перебування Сіверщини, ніж інших українських земель, у складі Великого князівства Литовського, що зумовило її відрив на певний час від України і більшу збереженість у її населення культурно-побутової й мовної архаїки. Як свідчить словник української мови П. Білецький-Носенко. У давньоруську добу Сіверщина була досить залюднена. На її території виявлено залишки численних поселень і могильників ІХ-ХІІ століть. Саме на цих теренах чинився опір степовим кочовикам половцям.
Литвини Чернігівщини - це аборигенне «руське» населення, що внаслідок замкненості сільського життя в минулому й віддаленості від великих адміністративно-політичних і промислових центрів, головних комунікаційних сполучень у новий час залишалося сталим у генетичному відношенні принаймні з часів Київської Русі. Вони стійко зберігали аж до початку XX століття «руську» самосвідомість. Перебуваючи на периферії і водночас перехресті формування східнослов'янських народів, вони називали себе «русинами». При цьому категорично відмежовувалися від росіян («кацапів», «москалів» - у їхній мові). До назви «литвини» ставилися негативно, вважаючи її образливою.
Відомі Литвини
Історія знає багатьох видатних особистостей, пов'язаних з литвинами. Ось декілька прикладів:
- Іван Самойлович Литвинчук (псевдоніми: «Максим», «Дубовий», «Давид», «Корней») - діяч ОУН та УПА.
- Анатолій Григорович Литвинчук - режисер, народний артист УРСР.
- Сергій Сергійович Литвинчук - художник, скульптор.
- Анатолій Литвинчук - військовий водій-механік.
Сергій Литвинчук: Мистець з Волині
Особливу увагу варто приділити Сергію Сергійовичу Литвинчуку, уродженцю села Красностав Володимир-Волинського району. Після закінчення 8-річки він навчався в Івано-Франківському училищі на відділі художньої різьби по дереву. Працював різьбярем у сувенірному цеху Городоцького ліспгоспзагу, згодом - у Республіканському музеї архітектури та побуту.
З 1977 року Сергій Сергійович мешкав у Володимир-Волинському і працював у місцевій художньо-оформлювальній майстерні. Чільне місце в творчості мистця займав портретний жанр, який знаходив своє візуальне втілення в дереві, камені, живописних полотнах. Міцна рука скульптора впевнено підкорювала собі ці різні за пластичними властивостями матеріали, ніби відсікаючи зайве і формуючи довершений за формою та змістом образ.
Малярські роботи майстра показують філігранність у володінні делікатнішими інструментами і матеріалами - олівцем, пензлем, акварельними чи олійними фарбами. Художник написав низку пейзажів, щиро милуючись красою поліської природи, унікальністю архітектурних пам’яток малої батьківщини. Автор трьох персональних виставок, активний учасник міських і обласних імпрез, Сергій Литвинчук досяг впевнених успіхів у скульптурі, малярстві. Важлива кар’єрна сходинка у його творчому резюме - вступ до професійної спільноти волинського відділення Спілки художників України в 1985 році.
На жаль, мистець рано пішов із життя: хвороба перекреслила усі творчі плани 54-річного чоловіка. Він помер 23 грудня 2009 року і похований в селі Хобултова Володимир-Волинського району. Друзі та колеги художника згадують Сергія як щиру, товариську людину, безумовно талановиту і непересічну. На вулиці Устилузькій, 50 у Володимир-Волинському досі стоїть двоповерховий з мансардою будинок, де жив і працював мистець.
Багато творів, що склали цінний мистецький спадок Сергія Литвинчука, розлетілися по приватним колекціям шанувальників його таланту в Україні, Австрії, Польщі та Австралії. Але правду кажуть! Мистець живий, допоки люди споглядають і бережуть його твори. Вдалося врятувати настінну композицію в приміщенні Суходільської школи завдяки втручанню Адама Михалика, директора Володимир-Волинської художньої школи, який вчасно розповів про високу естетичну цінність роботи талановитого художника.