Українська абетка сформувалася на основі кирилиці, яка поширилася в Київській Русі з прийняттям християнства. Протягом 10-18 століть виникла потреба пристосувати її до звукового складу народної мови.
Розглянемо детальніше особливості літер "Е" та "І", їхнє походження та використання в сучасній українській мові.
Літера "Е"
Літера "Е" походить від букви («єсть») церковнослов'янської абетки. До одного з варіантів цієї літери сходить і сучасна "є". У глаголиці мала накреслення .
Фонетичне значення
У сучасній українській мові літерою "е" позначають голосний звук переднього ряду середнього підняття. У наголошеній позиції вимовляється як [ɛ] (мед, темно), а в ненаголошеній - як звук [e], близький до [ɪ] (веселий - весело, село - села). Приголосні перед "е" не пом'якшуються.
Використання
Нині використовується також при класифікаційних позначеннях і означає «сьомий» (до введення в абетку літери ґ мало значення «шостий»): пункт «е» розділу 2.
Історичний контекст
У староукраїнській графіці у зв'язку з наявністю різних писемних шкіл і типів письма (устав, півустав, скоропис) позначалося графемами е, є, які вживали у кількох варіантах, що допомагає визначити час і місце написання пам'яток. У старослов'янській кириличній писемності літера є мала також числове значення «п'ять», у глаголичній - «шість».
Літера "І"
Літера "І, і" - літера деяких кириличних абеток; позначає неогублений голосний звук переднього ряду високого підняття [і]. Походить від старослов'янської кириличної літери («і»), утворене на основі аналогічної літери візантійського уніціалу, що була варіантом грецької Ι, ι («йота»). У глаголиці мала вигляд . І - дванадцята літера української абетки.
Історичне використання
Тривалий час і вживали в українському письмі як дублер літери и, а пізніше й ы - у більшості українських земель з XII-XIII ст. їх читали як звук [ɪ] (що виник внаслідок злиття стародавніх [і] та [ɨ]), причому з XV ст. і писали перед голосними, а и, ы - в інших позиціях.
Походження звуку [і]
Звук [і] існував у праслов'янській мові, де він може мати різне походження: від праіндоєвропейського ī, від праіндоєвропейських дифтонгів ei̯ і oi̯, від сполучення *jь. У більшості українських діалектів надалі він злився з [ɨ] в новий звук [ɪ]. Але потім виник новий [і] - з праслов'янських *o, *e в новозакритому складі (явище ікавізму). В одиничних випадках [і] розвинувся з [u] в аналогічній позиції (діброва, заміж, огірок).
Від [і] (на письмі - ѣ), що замінив за аналогією праслов'янський *i у закінченнях родового, давального і місцевого відмінків слів з основою на *-ĭ і *-n (ночі, тіні, печі, імені, племені при д.-рус. имени, племени, ночи, печи), у закінченнях давального відмінка слів з основою на *-ŭ (синові при д.-рус. сынови, домови, садови, наявність і замість належного и пояснюється аналогією до закінчення давального 1-ї відміни), на *-r і на *-nt (теляті, ягняті, матері при д.-рус.
Від праслов'янського *i після пом'якшеного приголосного (середній, синій при д.-рус. Внаслідок запозичень з інших мов (мінута, фігура, лірика). Від йотованого [i] - тобто у сполученні його з попереднім [j] (прасл.: strojiti, stojitь).
Сучасне використання
Нині використовується також при класифікаційних позначеннях і означає «дванадцятий» (до введення в абетку літери ґ мало значення «одинадцятий»): пункт «і» розділу 2. У російській мові літеру вживали до реформи 1918 р., після якої її замінила «и». Літера «і» має діакритичний знак крапку.
У таблиці нижче наведено порівняння історичних та сучасних значень літер "Е" та "І" в українській мові:
| Літера | Походження | Фонетичне значення | Числове значення (старослов'янська) | Сучасне використання |
|---|---|---|---|---|
| Е | Церковнослов'янська літера «єсть» | [ɛ] (наголошена), [e] (ненаголошена) | - | Класифікаційні позначення («сьомий») |
| І | Візантійський уніціал (грецька Ι, ι) | [і] | - | Класифікаційні позначення («дванадцятий») |