Розпад СРСР 1991 року не означав остаточний кінець усього радянського. Нові держави успадкували елементи радянської культури, менталітету, свідомости, повсякденних практик і, звичайно, стереотипи. Усе це потребувало й потребує осмислення та перегляду. Гендерні упередження, засвоєні з попередньої доби, досі залишаються частиною нашого повсякдення. Часто ми відтворюємо ці елементи, не усвідомлюючи їхнє походження.
У СРСР склалися два стереотипи про соціальні ролі чоловіка й жінки. Радянська конституція гарантувала рівні можливості незалежно від статі. На практиці ж гендерні ролі розподілялися цілком традиційно: чоловіки займалися управлінням, наукою і виробництвом, а жінки мали передусім дбати про побут і виховання дітей, поєднуючи це із зароблянням грошей. Другий стереотип - жінок при цьому часто вважали працівницями «другого сорту», бо вони претендували на пільги через свої родинні обов’язки.
Тому офіційна радянська риторика мала одночасно стверджувати рівність статей і засуджувати все, що цьому заважало. До «перебудови», яка почалася 1985 року, радянська офіційна риторика пройшла шлях від заперечення до прийняття своєї невідповідности повсякденним уявленням про місце жінки в суспільстві. Зрештою, двомислення (стан, коли людина одночасно дотримується протилежних поглядів) стало характерним для суспільства в СРСР.
Особливо яскраво протиріччя між ідеологією і реальними гендерними стереотипами відбилися на сторінках радянських журналів сатири й гумору. «Крокодил», «Перець», «Вожик», «Чаян» та інші сатиричні видання мали стати «зброєю партії» і боротися засобами гумору із суспільними вадами. Читачі й читачки однаково сприймали карикатури, фейлетони й гуморески радше як розвагу.
Тому редколегіям сатиричних журналів доводилося шукати баланс між гумором як засобом виховання радянського громадянства та гумором, який відповідав би читацьким очікуванням, тобто був би смішним і зрозумілим. Гумористам доводилося робити ставку на типові образи - це гарантувало їм упізнаваність і досягнення сміхового ефекту. Тому в період застою цензурована сатира впритул наближається до фольклору за тематикою, формами і, звичайно, наявністю гендерних стереотипів.
Цей процес посилювався внаслідок повністю чоловічого складу редколегій гумористичних журналів. «Перець» - український журнал сатири й гумору, який виходив з 1941 року (його попередника, «Червоний перець», офіційно закрили 1934-го). У період застою це видання завоювало вагоме місце серед «серйозних» видань, стало одним із найпопулярніших журналів Радянської України, тиражі якого сягали 3 млн примірників. За підрахунками багатолітнього головного редактора «Перця» Федора Маківчука, кожний випуск журналу 1977 року читало щонайменше 15 млн читачів і читачок.
Передусім виникає питання, наскільки важливою була гендерна тематика для творців «Перця» і як часто гумористи вказували стать персонажів сатиричних творів. У фейлетонах і гуморесках стать персонажа/-ки переважно не акцентували, лише вказували ім’я і прізвище. У карикатурах художники в кожному разі мусили малювати персонажа/-ку як чоловіка або жінку. Якщо проаналізувати співвідношення чоловічих і жіночих персонажів/-ок, то вийде 80 % на 20 % відповідно.
Це співвідношення майже не мінялося до 1991 року, що зайвий раз свідчить про закоріненість гендерних стереотипів навіть в офіційній риториці. Чоловіки частіше за жінок виступали як негативні персонажі і носії суспільних вад. Жінки здебільшого фігурували як нейтральні або позитивні персонажки, жертви «перегинів на місцях». Що більше персонаж сатиричного твору був залучений у суспільні процеси, пов’язані з управлінням, виробництвом, творчістю, то більше проблем він уособлював. А сатира - це гострий гумор, який висміює якісь вади.
І хоча «Перець» мав відтворювати офіційну гендерну політику рівности, на сторінках журналу поставало переважно патріархальне суспільство. У добу сталінізму (середина 1920-х - початок 1950-х років), коли з’явився «Перець», радянська влада активно нав’язувала суспільству єдину ідеологію і зображала радше бажане майбутнє, ніж сувору реальність. Автори «Перця» активно пробували зруйнувати стереотип про вторинність жінок на виробництві і в суспільному житті. Жінок зображали кращими робітницями на заводі, доярками-рекордсменками, здобувачками освіти, депутатками тощо.
Часто в карикатурах доби сталінізму образ соціально активної жінки поєднувався з традиційністю. Жінка поставала як носійка української культури. Яскравий приклад - обкладинка журналу «Перець» за 1948 рік, присвячена образу Радянської України. На ньому УРСР виступає як металургиня, шахтарка й колгоспниця.
Обкладинка журналу «Перець» за 1948 рік
Поступово радянська ідеологія почала втрачати контексти своєї реалізації. Наприклад, у добу застою - це 1965-1985 роки - такі важливі для радянської міфології події, як більшовицький переворот і Друга світова війна, згадувалися переважно у відповідні пам’ятні дати. Їм присвячували обкладинки журналів і передовиці газет. В інші дні преса, радіо й телебачення зосереджувалися головно на типових проблемах повсякдення.
Те саме можна сказати про образ робітниць-рекордсменок, науковиць і зрідка директорок - жінок, «емансипованих радянською владою». Зазвичай п’яті номери «Перця» (виходив двічі на місяць) присвячували святу 8 Березня або Шевченковому дню (в разі ювілею). До періоду «застою» зі святкових чисел майже зникли сюжети, у яких жінки боролися за свої права. Задля «галочки» гумористи вміщували дружні шаржі на рекордсменок виробництва, а потім вкорінювали свято в побутовий контекст.
Обкладинки святкових випусків було сповнено побутовими сюжетами, у яких чоловік і жінка мінялися своїми стереотипними ролями. Такі сюжети, які мали розважити читачів і читачок на свято, тільки підкреслювали стереотипний гендерний розподіл ролей чоловіка й жінки. Чоловік, який миє посуд, жінка, яка відчуває свою перевагу (нехай навіть у побутовому контексті), - це події-винятки, характерні лише для 8 Березня.
Інший сюжет, який активно розвивали у святкових карикатурах і текстах, - подарунки дружині від чоловіка. Виконання чоловіком «жіночих обов’язків» і стандартні подарунки - типовий комплекс «ритуалів» на 8 Березня, який у 1970-1980-х роках утратив свій первісний сенс. У 1960-1980-х у побутову площину перейшов не тільки образ 8 Березня, а й переважна більшість жіночих образів. Саме в побутовій тематиці часто реалізовувався розважальний гумор, сповнений гендерних стереотипів.
Звісно, інколи гумористи намагалися переосмислити несправедливий розподіл гендерних ролей і висміяти чоловіків, які не беруть участи в хатніх справах і вихованні дітей. Проте неоднозначна роль гумору завжди полягала в тому, що ми можемо змиритися з проблемою, яку висміюємо, адже сміх знімає стрес і допомагає «випускати пару». Задля сатиричного переосмислення гендерного розподілу ролей гумористи іноді міняли місцями чоловіка й жінку на побутовому рівні не тільки в контексті 8 Березня.
Побутовий гумор у «Перці» незмінно виконував роль розваги на противагу таким «серйозним» темам, як зовнішня політика чи виробнича тематика. Офіційний гумор часто намагався використати елементи фольклору або псевдофольклору (жарти, що їх вигадали насправді професійні гумористи). У «Перці» такі тексти були частиною рубрики «Народні усмішки». Сюжети цих «усмішок» розгорталися в традиційному аграрному суспільстві, щоб засвідчити їхню «народність». Тому в них висміювали панів, церковників і родинні стосунки.
У сімейних проблемах здебільшого звинувачували чоловіків. Сатирики висміювали безвідповідальних членів суспільства, які кидали дружину з дітьми й шукали щастя з іншими жінками. Образ нещасливої дружини й матері часто правив за тло для критики алкоголізму (в абсолютній більшості випадків чоловічого). Безвідповідальними матерями змальовували й жінок, але в таких випадках не протиставлялися погана мати і взірцевий батько, а поганими батьками зображувалося сімейну пару.
Найчастіше такі батьки передавали виховні функції або іншим інституціям, або іншим родичам, головно бабусям. У такому разі протиставлялися не статі, а покоління, до того ж старше покоління стереотипно поставало в образі похилої жінки. Щоб підкреслити ненормальність таких родинних стосунків, недбайливих батьків «нагороджували» ще й іншими негативними рисами, як-от надмірне споживацтво, пристрасть до іноземних брендів одягу й техніки.
Серед найбільш стереотипних професій, з якими пов’язувалися жіночі образи поза святом 8 Березня, - секретарки, вчительки, прибиральниці і, звичайно, продавчині. У межах названих професій жінки на сторінках «Перця» мали змогу не просто домінувати над чоловіками, а й принижувати їх. Негативні жіночі персонажі з’являлися переважно в контексті моди (особливо західної або безглуздої з погляду авторів журналу) або бажання вдало вийти заміж.
Доба «перебудови» в сатиричних виданнях породила ще один контекст, у якому розкривалися жіночі образи. Сексуальна революція відбувалася головно за рахунок оголення жіночого тіла, яке з’являлося на одних карикатурах з одягненими чоловіками і було об’єктом бажання. Навіть «смілива» офіційна радянська риторика демонструвала патріархальність радянської культури, яка перейшла в спадок пострадянському суспільству.
Журнал «Перець» видавався в традиційному паперовому форматі до 2014 року і після закриття та спроби повернутися до випуску перейшов в онлайн-простір. З кінця 1980-х працівники журналу шукали новий формат і зміст видання, щоб пристосувати його до нових політичних реалій і досягли в цьому чималих успіхів, попри різке падіння популярности видання (журнал, імовірно, не витримав конкуренції з новими медіа і не зміг одразу позбутися стереотипного зв’язку з Комуністичною партією).
Змінивши об’єкти висміювання у сфері політики, журнал продовжив створювати гумор із потужним стереотипним ядром щодо ролі жінки в суспільстві, нормативности її поведінки й зовнішности. Сучасна сміхова культура відтворює гендерні стереотипи, підкріплені свого часу радянським повсякденням: переважно побутовий контекст діяльности жінки, погляд на неї передусім як на сексуальний об’єкт, її вторинність порівняно з чоловіком в інтелектуальному, культурному й суспільному плані.
Крім того, відтворюється образ жінки-жертви, на якому через гумористичний формат зосереджується увага, а відтак зменшується бажання боротися з гендерною нерівністю, адже одна з функцій гумору - зняти стрес, «випустити пару», сублімувати. Інакше кажучи, висміюючи негативне явище, ми його частково прощаємо. Гумор - це розвага, яка все-таки відтворює суспільні негаразди і стереотипи, зокрема гендерні.
Коли ми сміємося над жартом, ми розслабляємося і можемо легко засвоїти й почасти прийняти сексизм та нерівність. Цю функцію гумору радянська влада свого часу використовувала, щоб прищепити ідеологію населенню. Чи означає це, що нам не можна сміятися і жартувати? Зовсім ні! Сміх і гумор - це щось властиве людині і її культурі.
Найвідоміші гумористи СРСР:
- Михайло Юрійович Вашуков
- Віктор Васильович Веселовський
- Геннадій Анатолійович Вєтров
- Роберт Борисович Вікерс
- Володимир Натанович Винокур
- Михайло Миколайович Задорнов
У часі війни сміх здатен бути зброєю, що опоганює ворогів, і терапією, що кріпить дух наших воїнів та донатерського тилу.
«Герої, херої та не дуже» (Білка, 2023) Віталія Запеки- перша спроба написати українського Швейка в сучасних реаліях. Кому ж, як не добровольцю, бійцю батальйону «Полтава» з позивним Спілберг це зробити? Як і в інших своїх книгах - «Цуцик», «Ба-бах на всю голову» - Запека в суворі реалії війни вплітає трагікомічні епізоди чи й просто смішні, майже стендапівські репризи.
Взагалі ж, нова потужна хвиля гумору в нашій літературі підійнялася від початку 90-х, коли впала комуністична система, а разом із нею - заборона сміятися з влади та лицемірно-збоченої моралі, яку вона насаджувала. Напередодні тої епохальної зміни та після краху СРСР з’явилася ціла низка творів, які можна йменувати шедеврами українського сміху. «Пісні Бітлз» (Альтернатива, 1991) Володимира Діброви - це цикл оповідань, що побув окремою книжкою, а потім увійшов у його добірку «Вибгане». Пізньорадянські реалії піддано там нещадному сатиричному висміюванню.
Врешті, як і в інших його текстах - романах «Пентамерон», «Бурдик», п’єсах «Короткий курс» та «Двадцять такий-то з’їзд нашої партії». «Рекреації» Юрія Андруховича (Лілея-НВ, 2005)одним рухом проламали всю десятиліттями накопичувану серйо-озність української літератури зразка Гончара-Стельмаха й довели багатьом, що сучуркліт можна й варто читати. Там роздано всім: комуністам, кагебістам, просвітянам, діаспорянам, молодим поетам і визнаним класикам.
Проте справжнім гробокопачем - та що там - цілим похоронним бюро для радянських літератури й способу життя став Лесь Подерв’янський. Можна називати багато його творів, що спершу активно поширювалися в аудіозаписах, а вже потім увійшли до книжок: тут і «Данко», і «Павлік Морозов», і «Місце встрєчі ізмєніть ніззя, блядь!». Найпопулярнішим, бо філософськи наймасштабнішим був «Гамлєт, або Феномен датського кацапізма». Подерв’янський репрезентує найбільш радикально-нецензурний бурлеск сучукрліту, від якого в найбільш чутливих натур досі стає серце.
Вельми талановитим сміхотуном ще від того часу був і залишається Юрій Винничук - взагалі вся його проза пронизана бурлеском і гумором. А починав він цей трек свого письма як Юзьо Обсерватор - автор колонок, що обс…ервували українську політику періоду Кравчука-Кучми. Сергій Жадан в глибокі дев’яності став відомим завдяки пародійним баладам на кшталт «Поруйнування Єрусалиму» чи «Переваги окупаційного режиму», в яких теж висміював пострадянські уявлення поспільства.
Звісно, поруч він писав серйозну поезію, як і тепер пише її, водночас із хуліганськими текстами для «Жадана і Собак». Навпаки, «Шахмати для дибілів» (Факт, 2008) Михайла Бриниха, є, фактично, інтелігентським романом, проте що написаний він диким суржиком, то стає не просто самовчителем із мудрої гри, а суперпародією на ранньонезалежну дійсність та - окремо - претензійний інтелектуалізм тогочасного письменства. Пізніше Бриних також видасть книжечки есеїв «Шидеври вкраїнської літератури» та «Шидеври світової літератури» (у 2-х томах).
Нарешті, ще один сміхотворець, що стартував того часу - Олександр Ірванець - ще від свого «Любіть Оклахому» турбував маси епатажністю своєї поезії, драми та прози. Але найкращим його твором є ближчий до нас у часі роман у жанрі комічної альтернативної історії «Харків. 1938» (Laurus, 2017). Це про те, якою б могла стати Україна, якби перемогла у 20-ті минулого сторіччя, не було б Голодомору та смерті Хвильового в 1933-му.
Якщо ж відступити в дальший радянський час, коли загалом було не до сміху, то бачимо (й це показово), що твори з гумором активно пишуть у наші двадцяті, а потім вони потроху починають повертатися аж від кінця 60-х, коли тимчасове потепління та трохи свободи. От варто пам’ятати, що Микола Хвильовий це не лише автор трагічних повістей та ліричних новелок, від густоти емоцій у яких перехоплює подих, він також мав цілком непоганий талант сатирика, що проступає потроху крізь багато текстів його короткої прози.
Але найкраще бачимо це в повісті «Іван Іванович» (Мультимедійне видавництво Стрельбицького, 2015), в якій висміяно «аристократичні» претензії комуністичних партійців. А вже з сімдесятих варто згадати Василя Земляка з його «Лебединою зграєю» (Віхола, 2023): в романі вкрай іронічно зображені спроби «комунарів» господарювати на селі.
А що ж це я не згадав про суперпопулярного у 20-ті Остапа Вишню, про діаспорних гумористів Миколу Понеділка, Івана Евентуального та Зою Когут, про популярного від 60-х Павла Глазового? Врешті, де ще раніші Квітка-Основ’яненко з його «Конотопською відьмою» та Степан Руданський з сотнею-другою анекдотичних «Співомовок»?
От, це те, про що йшлося на початку: їхні тексти були феноменально комічними в їхньому часі, але тепер зовсім не конче розсмішать. Ну й завжди треба пам’ятати про Котляревського. Писав про нього окремо, що він не лише сміявся, але маскував тим сміхом важливі для нас і крамольні для імперії речі. Зі сміхом увіткнув ножаку своєї поеми в тіло імперської літератури - а там і не зрозуміли, що відбувається. Натомість веселі козаки Котляревського розплодилися й потроху почали виточувати кров із того паплюжного організму.
«Енеїда» була не просто початком нового витка української літератури, але й провісницею майбутнього краху імперії. Проте… це таки, найперше, гумористична поема й гумор там у всіх його відтінках. Заведіть собі звичку почитувати Котляревського - уривками, хоча б у день сміху. Адже сміх дав нам не зневіритися й вижити впродовж незатишних попередніх століть. І тепер, навіть переживаючи глибокі горе та біль, ми хочемо пам’ятати полеглих героїв і безневинно загиблих усміхненими - в моментах найбільшої радості їхнього життя. Вони були, вони сміялися.