Володимир Самійленко - талановитий лірик, дошкульний сатирик і фейлетоніст, драматург і перекладач кращих перлин світової літератури, твори якого стали коштовним надбанням української літератури. Особливу сторінку творчої спадщини Самійленка становлять сатиричні та гумористичні поезії.
Досі, аналізуючи творчість Самійленка, дослідники, як правило, виділяли такі тематичні ряди: вірші про царську цензуру, вірші про українських псевдопатріотів, вірші про злиденний і пригнічений стан культурного життя на Україні, вірші-присвяти Україні, українській мові. Тип цей існує в багатьох модифікаціях, на його створення йдуть різноманітні поетичні засоби - і лірики, і гумору, й сатири.
Від ліричних скарг до твердих окличних тонів - діапазон авторського голосу у «Ямбах» Самійленка (інша назва циклу - «З пісень про Україну»). У віршах «Російська серенада», «Истинно-русский плач над могилою Плеве», «Те Deum» поет сатирично виводить урядників самодержавства, гнобителів України. Специфічно галицький, так би мовити, «москвофільський» варіант перевертня постає уже у вірші «Твердий русин». Розробку цього типу Самійленко продовжує аж до циклу «Разгаворы», які писалися в парі з О. Кониським, котрий теж несподівано виявив себе неабияким сатириком.
В «Разгаворах» безпощадно висміяно вузькість інтересів діячів партії, виведених тут під узагальнюючими і прозивними іменами Мракова та Дракова, їх похапливість до «даяний» - грошових подачок від російського уряду, їх неймовірно комічну мовну мішанину, утворену з російських архаїзмів та галицьких діалектизмів. Ще від часів сатиричних виступів І. Франка, В. Самійленко висміював галицьких москвофілів.
Національний характер, зображений у розглядуваних творах, формувався століттями самодержавної влади на Україні, під соціальними утисками; він за цей час акумулював у собі різні види конформізму, дворушництва, лицемірства, бунтарського непослуху, інших душевних станів, настроїв і психологічних рис. Поет говорить гірку правду так званим українським патріотам про них самих.
Хитруватість, що обов’язково вилазить боком, пустомельство, фразерство, ледачкуватість і боягузливість - відмітні риси героїв віршів «Патріота Іван», «Патріоти», «Патріотична праця», «Пісня про свободу», нарешті «поздоровчої» гуморески «На печі». У цих творах бачимо притаманний для зрілого етапу реалізму механізм нерозривного зв’язку характеру і обставин, коли не тільки обставини творять характер, а й характер якоюсь мірою формує обставини, одержує ті обставини, яких він гідний, функцією яких він здатен виступати.
Категорії соціальні, політичні в іншому ракурсі в тому ж самому творі виступають як категорії моральні, а ці останні в плані авторського вираження переводяться в категорії естетичні, зокрема, трагікомізм становища героя (патріота на печі чи співця з бандурою), відсторонено сатиричне змалювання його і т. В центрі цієї системної картини побутування національного характеру поміщено, на нашу думку, вірш «Сон».
Національна проблематика займає виключно важливе місце в творчості, зокрема поетичній, В. Самійленка. Чимало його поетичних творів трактують тему боротьби за політичні свободи в Росії, за демократичний напрям суспільного руху («Всеросійське свято», «Те Deum», «Юбилей старушки», «Мудрий кравець», «Новий лад», «Міністерська пісня», «Дума-цяця» та ін.).
Самійленкові й справді випало стати українським Тіртеєм. У давньогрецького поета, що прославився своїми політичними елегіями, і в його співвітчизників, і в зразках французької та російської поезії, і в українському гуморі В. Самійленко вчився усім прийомам політичної сатири.
Політичний поет - так. Його художня думка пристрасно пошукує основоположних засад справедливого політичного устрою. Але навряд чи можна стверджувати, що В. Самійленко був політиком у вузькому значенні цього слова - у щоденному громадському житті: в ролі газетного фейлетоніста чи урядовця Директорії.
Сатира і гумор В. Самійленка були знаменним явищем в історії української літератури кінця XIX - початку XX століття. Великим успіхом серед студентської молоді користувався сатиричний вірш "Ельдорадо" (1886), який завдяки своїй викривальній силі, спрямованості став своєрідним студентським гімном.
Гостро й влучно висміював В. Самійленко негативні риси земляків-українців, їх неробство та боягузтво, псевдопатріотичне базікання про "високі матерії". У цьому плані показовим є вірш "Патріоти" (1899) з простим сюжетом: двоє хлопців базікають про "долю землі", а третій стоїть собі мовчки, бо "він мовити красно не міг", хоч щиро вболіває за долю своєї безталанної України.
За цим нескладним сюжетом криється глибока мораль. Автор доводить, що мало самого лише співчуття і словесного захисту народних прав, розумів "про окремість натури", "давність своєї культури", фантазій про те, "як дійде народ своїх прав". З погляду сьогодення цей вірш є дуже актуальним, бо проголошує: справжній патріот не сидить склавши руки, а бореться за краще життя, захищає інтереси своїх співвітчизників.
В журналі «Зоря» 1895 р. було надруковано його «жарт» в одній дії «Драма без горілки», в альманасі «Складка» 1896 р. - драму в п’яти діях «Маруся Чураївна». Пізніше, уже в 1917 році, в «Літературно-науковому віснику» з’явилась «фантазія-сатира» в двох діях «У Гайхан-бея».
П’ять відомих нам драматичних творів В. Самійленка не в усьому належать до повновагої драматургії. Драматичні твори В. Самійленка вийшли скоріше п’єсами для читання, ніж для гри на сцені, вони позбавлені сценічності - і не тільки в значенні активної зовнішньої дії, усіляких переміщень і несподіваних появ, що дозволяє тримати в напруженні увагу потенційного глядача, але й сценічності як узовнішнення характерів персонажів у їх мовних партіях, вчинках, в обстановці.
У двох п’єсах драматург виводить культурну окраїну з її браком глибокого розуміння мистецтва і простодушними претензіями на славу. В. Самійленко ніколи не шукав різких, саркастичних слів на означення цього явища, хоча воно нерідко вело до дезорієнтації у нормальному розвитку з таким трудом організовуваного національного літературного процесу.
Рисами своєрідного літературного маніфесту позначено в «Драмі без горілки» обговорення «етнографічної й конкретної мови» майбутньої п’єси. Фінал п’єси позначається комізмом кількох рівнів. На тлі примирення героїв, яке не обійшлось без випивки, написання задуманої драми, що виключає «горілку», видається уже проблематичним. В «Драмі без горілки» зачеплено питання «патріотичного» служіння, пресловутої «роботи».
Певна інтрига, щоправда, присутня в «Дядьковій хворобі», але способи, якими досягається розв’язка - «вилікування» Степана Демидовича від віршописання - загалом мало переконливі. Здається, найбільшою життєвістю відзначається сюжет «Химерного батька», хоча його важко назвати справді драматичним сюжетом - кілька кунштюків із загально-драматургічного арсеналу (як от «п’єса в п’єсі», сцена, якою визначається розв’язка) ще не надають йому гостроти й атрактивності.
П’єса «У Гайхан-бея», завершена аж геть пізніше, у 1912 році, наскільки політично гостра, настільки й слабка в якості драматургічного твору. Дія п’єси має невелику художню самостійність сама по собі: усе, що відбувається в п’єсі, своїм смислом зобов’язане насамперед інакомовленню, алюзіям, численним натякам, що постійно співвідносять її з реальною політичною дійсністю. В репліках та вчинках персонажів представлено увіч тяжке недоумство бюрократичного мислення, безпринципну запобігливість суду, тупість запретительної діяльності поліції.
Політична злободенність фантазії-сатири покликала її свого часу на сцену, проте великого успіху вона мати не могла. «Комізм «Гайхан-бея» не театральний, а літературний: це комізм слів, характеристик, а не ситуацій і рухів». Це риса, притаманна всій комедійній драматургії В. Самійленка.
Драматургічний доробок письменника містить об’ємну, на п’ять дій, п’єсу про Марусю Чурай. Він, власне, й розпочався драмою «Маруся Чураївна», писаною упродовж чотирьох років, закінченою наприкінці 1894 року та надрукованою в «Складці» (X., 1896). П’єса ця займає своєрідне й осібне місце у творчості письменника.
У п’єсі В. Самійленка час дії виразно прокреслено традиційними засобами фольклорно-етнографічного романтизму й потрактовано не без поетичної піднесеності. Боротьба козацтва виступає не тільки тлом для головної сюжетної лінії, але й стає самостійним предметом художнього осмислення.
Драматург застосовує цікавий прийом: з глибини віків звучить голос, спроектований на дискусію нащадків, точніше, ця дискусія перенесена в минуле, учасники її відтак існують наче у двох часових вимірах воднораз. В підсумку автор схиляється до пацифістської думки про вимушеність козацької боротьби («…ніхто не доведе про нас, що нам війна миліша від спокою»). Така позиція притаманна й для головної героїні твору.
П’єса приваблює опоетизованим світом безпосередності почуттів. Взаєминах цих характерів виявлена їх виклична безпосередність, улягання елементарним життєвим силам. Свідомо чи мимоволі у творі доходить ствердження думка, що кохання не здобувається і найкращими якостями душі («добрий мій Кіндрате»), як і не розбивається рисами (заповзятлива жорстокість Грицька щодо ворогів), що суперечать вигаданому ідеалу. Кохання Марусі до Грицька в кінцевому підсумку не залежне від її миротворчих переконань.
В. Самійленко був по-своєму послідовний, при переробці драми змінивши її фінал. Дії, яка розгортається багато в чому через розміркування, рефлексії, резони, справді, природніше було б закінчуватись не зведенням героя зі світу, а вигадкою про це, що живе в збудженій свідомості героїні. Поет, очевидно, відчував, що вбивство зрадливого, та ще й із довгими, регламентованими сюжетом пісні приготуваннями, вимагало б іншої - дієвішої, більш імпульсивної й помисливої героїні. Не в’язалось це і з її моральними переконаннями.
Чи відповідає змальована постать Марусі Чурай її сюжетній функції? Пісенні осяяння героїні значно вищі параметрів тієї нещасливої пригоди, яка відбувається з нею; художній дар мусить мати свою мудрість і гідність, і треба специфічних культурних і житейських умов для нехтування ним в залежності від прихильності чи неприхильності надто звичайного Грицька.
У спогадах про В. Самійленка читаємо, що без цього вірша не розпочиналася жодна вечірка діячів культури в кінці XIX століття. Його читали студенти, актори, письменники, поети й сам автор. Нікого не міг обминути його початок, де мова йде про якусь далеку щасливу країну, "пишну, вільну й щастям горду". Воля, правда - то лише слова, за ними автор вбачає тоталітарний самодержавний лад Росії. Привілля в цій країні тільки держимордам; про волю можна говорити в острозі, за правду відчути на своїй спині удари батогів. У тій країні про беззаконні дії говорять тихо, пошепки, за провинність карають бідних, нагороди роздають багатим.
Особливого вияву іронія набуває у строфі, де говориться про працелюбність панів, автор підсилює цю думку епітетом "роботящі". У тій країні відсутня свобода слова, цензура "все черкає, все черкає" й не пропускає до друку вільної думки. Якщо ж хтось з письменників надрукує твір, у якому викривається сваволя, його з тріумфом відправлять до Сибіру. Особливий акцент Самійленко робить на проблемі патріотизму. Представники панівного класу не знають рідної мови, культури, а говорять лише французькою. Політика уряду сприяє розпалюванню національної ворожнечі. Населення позбавлене громадянських прав, а в газетах пишуть про щасливе життя.
Вірш "Ельдорадо" мав кілька варіантів. Ідея вірша - засудження царського самодержавства.
Володимир Самійленко
У таблиці нижче представлені основні сатиричні твори В. Самійленка, що відображають його гостру політичну позицію:
| Назва твору | Тема сатири | Основні об'єкти критики |
|---|---|---|
| «Ельдорадо» | Засудження царського самодержавства | Тоталітарний лад, цензура, відсутність свободи слова |
| «Разгаворы» | Вузькість інтересів москвофілів | Діячі партії, грошові подачки від російського уряду, мовна мішанина |
| «Патріота Іван», «Патріоти» | Негативні риси українців | Неробство, боягузтво, псевдопатріотичне базікання |
| «У Гайхан-бея» | Бюрократичне мислення | Безпринципність суду, тупість поліції |
Він тільки малює, показує реальні картини живої дійсності або схоплені в дзеркалі своєї душі карикатури, не раз ближчі до дійсності, ніж самі портрети, та й годі. Він рідкий приклад лірика-об'ективіста: все у нього чи власне почуття, чи чужі діяння, тільки тоді входить у стадію поетичної репродукції, коли в душі поетовій набрало закруглення, пластики і повної ясності.
Інші поети аж під час самого писання переходять сей важкий процес компонування, групування і упластичнювання образів; вони, пишучи, борються зі словами, з римами, з формою, не тямлячи, що у них у душі йде важка боротьба за саму суть творчості, боротьба творчого духу з безформною мислевою матерією. І часто ся боротьба, невважаючи на тяжкі зусилля, буває безплодна, родить мертві, холодні маски замість живих лиць. У Самійленка ся боротьба відбувається в душі перед процесом писання його творів; вони виливаються у нього готові на папір; у нього нема переробок, у його віршах різних видань стрічаємо мінімальне число варіантів. Не тому, що писання тих творів приходило йому легко. Я думаю навпаки: та творчість коштує йому багато внутрішньої, душевної праці, тому вона у нього така повільна; але що пише Самійленко, те було вже зовсім готове в його душі, тому й виливається так легко та натурально.
В зв'язку з тим об'єктивізмом поезії Самійленка треба мати на увазі його сатиричну жилку. Вона не була якимось пізнішим надбанням його таланту, якимось прогресом його творчості; се невідлучна прикмета його таланту, що проявилася вже в перших його творах («Горе поета» з р. 1886) і не покидає його й досі. Гумор Самійленка так само ясний, погідний і сонячний, як і його лірика; навіть його сатира, хоч гостра і колюча, не має в собі жала ненависті, не карає і не бичує, а показує фігури в гарно точенім кривім дзеркалі, з контурами хіба остільки крихту відмінними від дійсності, що випукліше маркує їх характерні прикмети (не конче навіть хиби в етичнім значенні).
Він найбільше любується в політичній сатирі, може тому, що стріли сатири тут падають (у абстрактні системи та програми більше, ніж у живих людей. Та його сатира робиться їдкою, майже жорстокою, коли доторкається поганих хиб власних земляків, їх неробства та трусливості («На печі»), їх патріотичного пустомельства («Патріота Іван»); особливо в смілій своєю жорстокістю сатирі «Сон» (стор. 84-86) його тихий звичайно гумор переходить майже в злобу, в крик хворої, зневаженої душі. Се одинокий твір Самійленка, в якім на його лиці нема ані сліду його звичайного, добродушно-іронічного усміху, одинокий гіркий стогін важкого обурення на безхарактерність і прострацію тих, що повинні б бути світочами народу.
Від першого свого виступу на літературнім полі він послугується мовою чистою, ясною, наскрізь народною і при тім наскрізь інтелігентною. Він не украшує і не насилує її, вона ллється у нього як природне джерело. Він не афектує мужицького говору, не послугується для декорації стилю мужицькими приказками, а говорить попросту як інтелігент до інтелігента, певний, що засіб його рідної мови без ніяких натягань вистарчить йому до висловлення всіх ідей і всіх поривів душі. Мова його поезій - се один великий комплімент для будущої національної і літературної мови України, нехибна вказівка, куди мусить іти її розвій. І завважте: ся мова однаково зрозуміла, з однаковим залюбуванням читається над Сяном, Дніпром і Доном; вона вже тепер зв'язує вузлом співчуття та симпатії всі частини нашого народу.
Сатира і гумор у творчому доробку В. Самійленка відіграють важливу роль, висвітлюючи соціальні та політичні проблеми того часу. Його твори залишаються актуальними й сьогодні, спонукаючи до роздумів про патріотизм, мораль та роль особистості в суспільстві.