Галичина, в складі Австрії, відіграла важливу роль як центр українського національного відродження. Розглянемо історію Галичини як центру українського національного відродження.
Гасло “Галичина як український П’ємонт” неминуче викликає асоціації з часом, коли в Російській імперії розвиток української мови гальмувався мовними заборонами 1863 та 1876 рр. (Валуєвський циркуляр, Емський указ). Справжній П’ємонт XIX ст. був порівняно багатим європейським регіоном на північному сході сучасної Італії, що перебував під владою місцевої династії і звідки після 1815 року ішли найважливіші поштовхи для створення новітньої італійської держави.
Версія про Галичину як П'ємонт вперше зазвучала на початку ХХ сторіччя, коли галичани польського походження боролися за створення єдиної Польщі. У Галичині польські патріоти зуміли виплекати особливий національно-консервативний польський уклад, який співпадав з iдеологiєю новоствореної польської держави.
Щодо українського П'ємонту, то про нього почали говорити на початку 90-х років, відразу після українського відродження. Галичани активно включилися в політичні процеси в часи розвалу радянської імперії і посприяли приходу до влади на республіканському рівні демократичних сил. Проте цього було недостатньо, щоб повністю відокремитися від СРСР.
Минуло багато років, тривало чимало розмов i дискусій - проте єдиної української об'єднавчої ідеї так i не сформовано. Галичина ж традиційно пропонує i затято відстоює своє бачення на створення унітарної мононаціональної та монорелiгiйної держави, що, по суті, є калькою ідей польського П'ємонту 20-х років минулого сторіччя.
Галичина не стала П'ємонтом для всіх українців: Україна потребує нової об'єднавчої ідеї. І галичани, що так бажають добра Україні, повинні б першими визначити іншу суспільну модель, взявши за основу не унітаристську систему, а, наприклад, модель шанованої ними Канади з її франкомовним Квебеком.
Однак на відміну від справжнього iталiйського П'ємонту, Галичина не є найбагатшою i найбільш економічно розвиненою територією України. Незважаючи на значний вплив на український культурний процес, Галичина ніколи не мала достатнього політичного потенціалу, щоб стати «українським П’ємонтом».
Їхній успіх зробив великий вплив на сучасників, особливо на освічені еліти народів, які перебували під правлінням монархії Габсбурґів, і стимулював різні національно-політичні проекти. Як наслідок, переважали проекти об'єднавчого характеру, що мали долати регіональну відокремленість і формувати великі національні, а то й паннаціональні спільноти, здатні сповнити особливу місію в Європі: панслов'янську, югославську, чехословацьку тощо.
Ідеї великих польської та російської (чи, точніше, панруської) націй теж походили з того ж ряду романтично-месіаністичних уявлень. Цей вплив можна було побачити вже у поглядах членів «Руської Трійці» та їхніх послідовників.
Зрештою, етноконфесійна й культурна спорідненість руського населення, що проживало по обидва боки російсько-австрійського кордону, ніколи не була великою таємницею для етнографів, громадських діячів чи навіть віденських урядовців. Ще у 1774 р. львівський греко-католицький єпископ Лев Шептицький звертав увагу австрійського уряду на можливість політичного впливу через галицьких русинів на тодішнє уніатське населення імперії Романових.
Для російських панславістів австрійська й католицька Галичина насправді була цікавим і незрозумілим регіоном. У їхніх планах підавстрійські слов'яни в перспективі мали стати однією нацією з однією (російською) мовою, а успіх чи неуспіх проросійської орієнтації в Галичині міг істотно заважити на шансах поширення російського панславізму в Австрійській монархії в цілому.
Натомість відносна захищеність Галичини від російського політичного контролю відводила їй особливе місце й в українському національному проекті. Практично усі провідні діячі українського руху в підросійській Україні надавали великого значення громадсько-культурному життю Галичини, а чимало з них залишили надзвичайно сильний слід в ньому.
Часто стверджується, що концепція Галичини - «українського П'ємонту» з'явилася лише на початку ХХ століть, коли М.Грушевський написав статтю під такою ж назвою (1907), чи взагалі десь аж із здобуттям Україною незалежності наприкінці минулого століття. Більше рації має львівський історик Ігор Чорновол, який припускає, що поняття «український П'ємонт» народилося в київському «старогромадівському» оточенні В.Антоновича на початку 1880-х років після його поїздки до Галичини та Італії.
Насправді ж про особливу, майже «п'ємонтівську» - хоча такий термін й не вживався, роль Галичини в самій австрійській провінції говорилося уже з середини 60-х років ХІХ століття - тобто відтоді, відколи українська культурно-просвітницька діяльність потрапила під систематичні обмеження в Російській імперії, а натомість у володіннях Габсбурґів остаточно запроваджено конституційні свободи.
Дотепер дослідники українського відродження ХІХ ст., вивчаючи інтелектуальні контакти українофільських діячів двох імперій, здебільшого розглядали їх як простий процес передачі головних засад національної думки з Наддніпрянщини на західну периферію українських земель, а можливі розбіжності у тому, як підавстрійські та підросійські українці розуміли українську ідею та ідентифікували себе, залишалися поза увагою.
Проте цікаво, що в політичній атмосфері Галичини, на яку, зокрема, впливали довголітня традиція польських антицарських повстань, популярні концепції уродженця українського Правобережжя Франтішека Духінського про неслов'янське, азіатсько-«туранське» походження росіян, поступове загострення австрійсько-російських відносин, протистояння з місцевими русофілами/москвофілами тощо, ідеї галицьких українофілів-народовців, на відміну від поглядів українофілів наддніпрянських, набували яскравого антиросійського спрямування.
Як наслідок, протягом 1860-70-х років відносини галицьких народовців з діячами з підросійської України зазнали істотних змін. Намагаючись знайти місце для своїх національних прагнень в рамках імперської політики, перші галицькі народовці прагнули, щоб Відень виступив на захист українців Російської імперії, і намагалися донести до уряду потенційну значимість «української ідеї» для Австрійської імперії.
Після вибуху польського Січневого повстання 1863 р. народовці, подібно до польських політиків, почали думати про можливі зміни імперських кордонів в Європі та роль України в зовнішній політиці монархії. Так, у статті «Австрія і доля України», опублікованій 1864 р. у львівському народовецькому часописі «Мета», невідомий автор розмірковував над наслідками можливого вторгнення європейських військ в Російську імперію на захист польського повстання. Він стверджував, що населення підросійської України радісно вітатиме їх як визволителів, і що таким чином українські етнічні землі на південь і захід від Києва буде легко приєднати до володінь Австрійської імперії.
Окрім того, восени 1863 р. група галицьких народовців вела переговори з представниками польського Національного уряду щодо можливої участі галицьких українців у повстанських загонах. Така політична позиція не викликала, однак, ентузіазму серед наддніпрянських діячів. На їхню думку, відверті антиросійські заяви могли накликати непотрібні репресії царського уряду на тих, хто співпрацював з галичанами й друкувався у їхніх виданнях.
В своїх текстах П.Куліш, зокрема, писав про росіян і українців як про «одноплемінні» та «одновірні» народи, а М.Драгоманов наголошував на існуванні загальноросійської інтелігенції, до якої належали й освічені українці. На думку останнього, втручання галицьких народовців у російсько-українські відносини було непотрібним й шкідливим, оскільки ті не розуміли справжній прогресивно-ліберальний і соціально-народницький характер українського руху й формально зосереджувалися лише на його національно-політичних аспектах.
Заради справедливості треба відзначити, що вже наприкінці 1860-х років чимало самих галицьких народовецьких авторів закликали позбутися марних політичних мрій і зосередитися на економічних питаннях, таких як створення своїх фінансово-економічних інституцій, залучення селян до торгівлі та промисловості тощо.
Галицькі народовці постулювали повне розмежування між українською і російською культурами, тоді як і П.Куліш, і М.Драгоманов намагалися злагодити антиросійську поставу галицьких народовців. Це було зумовлене не лише бажанням зберегти можливість діяти та поширювати свої погляди в підцензурних умовах імперської Росії, а й різним розумінням взаємовідносин національної та імперської культур. Російська імперська культура формувалася при значній участі етнічних українців, яких уряд назагал трактував як частину корінної російської нації, тоді як галицькі русини не відіграли такої ролі в Австрійській імперії.
)
Етнічна карта Австрійської Галичини (1910)
Завдяки досвіду життя в конституційній державі галицькі народовці швидко стали почуватися зрілішими політично і навіть національно, ніж їх провідники по другий бік імперського кордону. Промовистим видається коментар, який в приватному листі зробив відомий віденський «січовик» Михайло Подолинський ще у 1870 р.: «Нам, галичанам, не можебне єсть іти рука в руку с теперішніми проводирями українськими. Се люди не нашої почви. Для нашої мови, для нашої літератури вони більше вчинили і вчинять як ми, но ніколи для нашої української справи у Галичині... їм бути конспіраторами, а не політичними проводирями у вольній державі. О політиці вони знають стільки, що ми знаємо о кацапськім кнуті, та ще менче... Нам одне ждати, поки українці не матимуть конституції і поки не навчаться бути агітаторами, а не конспіраторами, і працювати нам на свої руки».
З другого боку, на думку підросійських українофілів, галицько-руське суспільство під правлінням Габсбурґів «стояло на докарамзіновському ступені розвитку», було безнадійно відсталим та ретроградним й могло розвиватися лише за рахунок благотворного впливу зі сходу. Особливо М.Драгоманов не шкодував яскравих епітетів для характеристики галичан: «В українофілів російських звичайне подибуєте фрази: Галичина - єдина наша земля, в котрій наша національна справа поставлена явно, - вона вивезе й нашу справу і т. ін... Коли українофіл загляне за офіціальну етикетку, по котрій він судить про братів галичан, та вбачить їх дійсну суть, то його бере така нехіть, що він не хоче й слухати таких навіть намов: Галичина безперемінно вивезе нашу національну справу, та перш усього вона потребує заходу, навіть із нашого боку, бо се тепер Авгієва стайня, з котрої перш усього треба й нам помогти вивезти маси багна, що душить усі свіжі парости».
Незважаючи на особисту відразу до багатьох сторін галицького життя, М.Драгоманов ніколи не випускав його з поля зору та намагався поширити свої соціально-політичні концепції серед галицької молоді. Як наслідок, в Галичині наприкінці 1870-х рр. виникнув цілий гурт його прихильників, що згодом розвинувся в окрему радикальну течію. До неї довший час належав й Іван Франко.
Галицько-наддніпрянські контакти особливо активізувалися з 1880-х років. Систематична взаємодія наддніпрянських, галицько-руських та польських діячів, зокрема, привела до укладення так званої «Нової ери» 1890 р. - тимчасового польсько-української політичного порозуміння в Галичині, внаслідок якого українофіли-народовці отримали урядову підтримку для низки своїх інституцій.
Практично усі нові твори української літератури кінця ХІХ - початку ХХ ст. вперше виходили друком в галицьких українських періодичних виданнях. Як відзначив І.-П.Химка, це давало велику перевагу українофільській течії в Галичині, бо ж важко було уявити, щоб хтось з провідних російських письменників хотів надрукувати свої новинки в галицьких русофільських/москвофільських часописах.
Галичина - український П'ємонт
Метафора «українського П'ємонту» міцно закріпилася за Галичиною після двох статей Михайла Грушевського, опублікованих 1906 року: «Украинскій Піемонтъ» та «Галичина і Україна». Первісне походження метафори досі не з'ясоване. Зокрема, можливо, вираз було створено у 1880-х роках у «старогромадівських» колах після подорожей Володимира Антоновича до Галичини й Італії.
Деякі сучасні дослідники стверджують, що на початку 1880-х Антонович наполягав на тому, що треба «зробити з Галичини український П'ємонт», а в наступні роки ще більше захопився цією ідеєю (проте ці дослідники не вказують першоджерел). Ідея «українського П'ємонту» знайшла логічне продовження в український політичній думці міжвоєнного періоду.
Публіцист і філософ В.Кучабський стверджував, що український народ наділений кордонами чужих держав і об'єднаний лише усвідомленням своєї етнокульрної єдності ніколи не зможе, особливо при імперсивній політиці цих держав, створити власну державу. Зародком майбутньої української нації може стати глибоко пройнята ідеями національного відродження, міцно згуртована, компактно розміщена територіальна спільнота. Таким П'ємонтом, на його думку, могла стати Галичина, де склалися для цього найсприятливіші умови.
В період утворення ОУН центром національно-визвольного руху залишилась Галичина, а «Українським П'ємонтом» - Львів. Організації «Луг», «Сокіл», «Пласт» готували молодь до нових визвольних змагань. Товариство «Просвіта» ширило в селах мережу читалень.
У 1952 р. публіцист І. Кедрин. написав статтю «Чи справді П'ємонт?». У ній він погоджується з тим, що порівняння української Галичини з італійським П'ємонтом шкутильгає, оскільки й історію італійського народу цілком неможливо порівняти з історією українського народу. Його робота цінна визначенням образу-поняття: «Галицький П'ємонт - це фортеця тугости цієї західної вітки великого українського народу. Галицький П'ємонт - це та частина великої української землі, де могли витворюватися вартості всенаціонального значення тоді, коли інші землі тієї змоги не мали.
В 80-х рр. ХХ ст. З початком періоду «перебудови» розпочинається новий етап розвитку «Українського П'ємонту». В цей час у внутрішньополітичній сфері відбувалася демократизація суспільного життя. Однією із складових перебудови була політика гласності. В цей період починається ліквідація т.з. «білих плям» в історії, та зацікавленість населення своїм минулим. Галичина в котрий раз стає «Українським Пємонтом».
З досягненням незалежності та початком національного відродження знову почали говорити про Галичину, як про П'ємонт українських земель.
Після Емського указу 1876 р. Метафора «українського П'ємонту» міцно закріпилася за Галичиною після двох статей Михайла Грушевського, опублікованих 1906 року: «Украинскій Піемонтъ» і «Галичина і Україна».
Роль Галичини в українському національному русі
У 1870 р. у Галичині постала народовська організація «Народна рада» на чолi з Юліаном Романчуком. «Народна рада» (1885) домагалася автономiї для українських територiй у межах Австро-Угорщини, продовжуючи нацiональну програму Головної Руської Ради з 1848 р.
Важливе значення в справі українського національного розвитку мало створення в 1868 р. товариства «Просвіта». Діяльність «Просвіти» сягали кожного села, маючи численні місцеві осередки. «Просвіта» видавала популярний серед українських народних мас «календар».
Відродження у Львові в 1873 р. Товариства ім. Шевченка, яке підтримали народовці, перетворювалося у першу новітню українську академію наук. Згодом Товариство ім. Шевченка перетворювалося в Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ). НТШ розвивало українську науку, видавало «Записки НТШ» з різних галузей наук: історію, філологію, право, економіку. У НТШ працювали такі видатні діячі, як Михайло Грушевський, Іван Франко, видатний етнограф Володимир Шухевич, славетний фізик Іван Пулюй.
Важливою формою економічної самооборони місцевого населення стала кооперація. Підприємство «Народна торгівля» було організовано у 1883 р. у Львові, зосереджуючись виключно до підтримки української приватної торгівлі. Вже в 1907 р. в Галичині налічувало понад 1000 кооперативів.
У 1911 р. «Дністер» поширив свою діяльність і на Буковині, де створило страхову компанію «Карпатія». Створення в 1899 р. «Сільського господаря» сприяло підвищенню економічної свідомості галицьких селян. У 1913 р. «Сільський господар» налічувало понад 32 тис. членів.
З другої половини ХІХ ст. Галичина стає осередком політичної преси, громадських організацій тощо, чого не було у самодержавній Росії. Галичина робила значні здобутки для всієї України, виробляючи українські національні цінності для потреб цілої України.
Сімдесяті-вісімдесяті роки ХІХ ст. були часом формування нового покоління інтелігенції, частини національної буржуазії та початком нового етапу політичного руху. Іван Франко, і разом з ним почало європеїзувати галицьких русинів.
Останнє десятиліття ХІХ ст. стало переломним у розвитку українського національного руху. Національна ідея охоплює дедалі ширші кола суспільства і проникає вглиб суспільства, формуючи підвалини для масового національного руху з яскравим політичним забарвленням.
З метою активізації національного та суспільно-політичного відродження українського народу була створена у Львові в жовтні 1890 р. Русько-українська радикальна партія. Ця партія ставила за мету творення самостійної української держави. З 1896 р. діяльність радикальної партії набуває більш виразного політичного характер.
У 1895 р. з ініціативи студентів було перевезено прах Маркіяна Шашкевича з Новосілок до Львова. Ця подія мобілізувала десятки тисяч галичан до вияву національного самовизначення, які йшли вулицями міст з національними прапорами.
Така активізація українського руху наприкінці ХІХ ст. наочно показувала його потенційні можливості. Більшого резонансу серед широких мас набувала радикальна преса, зорієнтована переважно селянам і міським робітникам. У 1890-х рр. видавався часопис «Народ». Видавалися газети «Хлібороб» і «Громада». Друкувалася політична література, зокрема серія брошур І. Франка під назвою «Радикальна тактика».
Наприкінці XIX ст. в радикальній партії відбулася політична диференціація в її лавах. Частина радикалів, зокрема Юліан Бачинський, Євген Левицький, Вячеслав Будзиновський, Теофіль Окуневський, стають прихильниками національної солідарності й відходять від класової боротьби та соціалістичних ідей. Вони починають шукати порозуміння з народовцями та іншими національними організаціями. 26 березня 1899 р. ці діячі заснували нову політичну силу під назвою Української національно-демократичної партії (УНДП).
Галичина, як коронний край, перебувала в Австро-Угорщині. Ідея соборності України сягає своїм корінням ще часів 1848 р. і ґрунтувалася на загальнонаціональних принципах. Національно-демократична партія, як керівний орган УНДП, опублікував першу відозву до народу на Різдво 1900 р.
У 1907 р. рух «Молода Україна» об’єднався зі старшими колегами, об’єднавшись у лавах нової організації під назвою «Молода Україна». Серед лідерів «Молодої України» були Кость Левицький, Володимир Старосольський, Антін Крушельницький, Володимир Темницький та інші.
У Галичині політична, економічна і культурна перевага цілком належала полякам, яка відігравала важливу роль. Адміністративні посади, суд і поліційне управління займали переважно поляки. Польська політика здійснювалася в галузі освіти, де навчання велося польською мовою.
У 1914 р. на 42 тис. поляків припадало 520 тис. українців, які відвідували початкові школи. Українці намагалися боротися за свої права на всіх рівнях. Так, у 1907 р. українські гімназисти оголосили страйк, який охопив усю Галичину.
На початку XX ст. гострішими ставали страйки галицьких робітників. У 1904 р. у Львові відбувся великий страйк будівельників, який закінчився кривавим виступом, заливши вулиці міста кров’ю робітників.
У 1905-1907 рр. селянські віча прокотилися Галичиною. Протягом першої половини 1906 р. відбулося 220 страйків, в яких взяли участь понад 40 тис. робітників.
Відповідно до закону від 28 січня 1907 р. було введене загальне виборче право до парламенту (рейхсрату), щоправда, недосконале. Ліквідувавши в 1907 р. курії, нова виборча система не усунула старої системи дискримінації українського населення. В результаті виборів 1907 р. українці отримали 27 депутатських мандатів у парламенті. В 1911 р. українці мали 32 мандати.
12 квітня 1908 р. у Львові студент Мирослав Січинський здійснив замах на галицького намісника А. Потоцького, помстившись за антиукраїнську політику та утиски українського народу Потоцьким. Після цього в Галичині відбулися українські погроми. Польська преса розгорнула антиукраїнську пропаганду.
Боротьба за народну освіту була важливою складовою національного відродження. Постійно лунали вимоги ліквідувати дискримінацію українців у галузі освіти. 5 квітня 1905 р. у Львові відбувся з’їзд учителів, в якому взяли участь понад 600 чол. Учасники з’їзду вимагали збільшити кількість українських шкіл, зробити освіту доступними для широких мас українства.
З кінця ХІХ ст. шириться рух за український університет, який охопив різні прошарки галицького українства. Одним із головних рушіїв втілення її в життя виступала студентська молодь. 13 листопада 1901 р. близько 2 тис. студентів вийшли на демонстрацію, вимагаючи окремого українського вузу. Після їх закінчення відбулася демонстрація. У відповідь на це 62 студенти втратили стипендії, а 402 - були ув’язнені. У знак протесту понад 2000 студентів у 1901 р. залишили навчання у Львівському університеті.
Таким чином, на початку ХХ ст. український рух у Галичині набрав великої сили. Проте, питання: хто стане господарем у Східній Галичині? - остаточно вирішене не було.
